Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

 ніби доля вирішила показати мені, що історія про Іншого була справжньою, — а Всесвіт завжди сприяє мрійникам, — ми таки знайшли дім із вільною кімнатою та двома окремими ліжками. Насамперед я прийняла душ, випрала одежу й наділа куплену майку. Після цього я почулася так, ніби заново на світ народилась, і це додало мені впевненості.

«Хтозна, може, Іншій не сподобається ця майка», — засміялася я про себе.

Після вечері з господарями — ресторани восени та взимку теж були зачинені — він попросив принести пляшку вина, пообіцявши купити завтра іншу.

Ми наділи куртки, взяли хазяйські склянки й вийшли надвір.

— Ходімо посидимо біля колодязя, — запропонувала я.

І ми всілись там, попиваючи вино, щоб зігрітися та зняти напругу.

— Здається, Інший знов утілився в тебе, — пожартувала я. — Бо в тебе настрій погіршився.

Він розсміявся.

— Я ж казав, що ми знайдемо помешкання, й ми таки знайшли. Всесвіт завжди помагає нам боротися за здійснення мрій, хоч би якими безглуздими вони могли здаватися. Бо це наші мрії, і тільки ми знаємо, скільки нам коштує плекати їх.

Туман, який ліхтар забарвив у жовте, не дозволяв розгледіти протилежний бік майдану.

Я глибоко зітхнула. Далі вже не можна було відкладати.

— Ми заговорили про кохання, — продовжила я. — Нам уже цього не уникнути. Ти знаєш, як я почувалася ці дні. Як на мене, краще б ця тема й не виникала. Та оскільки так уже трапилось, я не можу перестати думати про неї.

— Кохати — небезпечно.

— Я знаю, — відказала я. — Я кохала раніш. Кохання — це як наркотик. Спочатку настає відчуття ейфорії. Потім, на другий день, ти хочеш іще. Тебе ще не затягло, але ти вже зазнав насолоди, та гадаєш, що можеш тримати все під контролем. Ти думаєш про кохану людину дві хвилини, а потім на три години забуваєш. Та незабаром ти звикаєш до тої людини й починаєш повністю від неї залежати. І тоді вже думаєш про неї протягом трьох годин, а забуваєш тільки на дві хвилини. Якщо її немає поряд, ти відчуваєш те саме, що й залежні, коли не можуть дістати наркотик. У таку мить, так само, як крадуть або принижуються наркозалежні, аби дістати те, чого потребують, ти готовий зробити що завгодно заради кохання.

— Жахливий приклад, — каже він.

Це й справді був жахливий приклад, що не пасував до вина, ні до колодязя, ні до середньовічних будинків довкруж маленької площі. Та це була правда. Якщо він стільки вже пройшов по шляху до кохання, то повинен був розуміти ризики.

— Тому ми повинні кохати тільки тих, кого завжди можемо мати поряд, — завершила я.

Тривалий час він дивився кудись у туман. Здавалося, більше вже не проситиме, щоб ми продовжили плавання по небезпечних водах розмови про кохання. Я ставала суворою, таж не було іншої ради.

«Питання вичерпано», — подумала я.

Співжиття протягом трьох днів — а він, до всього, ще й бачив мене постійно в тій самій одежі — було достатньо, щоб він змінив думку. Моя жіноча гордість чулась ураженою, але серце тепер билося спокійніше.

«Чи саме цього я й хотіла?»

Бо я вже зачула грози, які несуть із собою вітри кохання. Я вже помітила, що в загаті утворюється діра.

Ми доволі довго попивали вино, не говорячи про речі серйозні. Балакали про господарів та про святого — засновника цього поселення. Він розповів мені кілька легенд про церкву з протилежного боку маленької площі, яку я ледве могла розгледіти крізь туман.

— Ти думаєш про щось своє, — зауважив він у якусь мить.

Так, мої думки полинули кудись. Мені хотілось би бути з кимось, хто дав би спокій моєму серцю, з ким я могла би проживати ту мить, не боячись утратити його наступного дня. Тоді час минав би повільніше, ми могли б насолодитися мовчанням, адже в нас було би попереду ціле життя для розмов. І мені не треба було би перейматися серйозними справами, важкими рішеннями, суворими словами.

Ми мовчимо, — і це є певним знаком. Уперше мовчимо, хоч я й зауважила це допіру тепер, коли він підвівся, аби піти ще по пляшку вина.

и мовчимо. Я слухаю шерхіт його кроків, коли він повертається до колодязя, де ми сидимо вже більше години, п’ючи й дивлячись у туман.

Це ми вперше по-справжньому мовчимо. Це не те силуване мовчання в автомобілі, коли ми їхали з Мадрида до Більбао. Це так само не мовчання мого серця, пойнятого страхом, коли я стояла в каплиці поблизу Сан-Мартін-де-Унша.

Це живоголосе мовчання. Мовчання, яке підказує мені, що нам не потрібно й далі пояснювати всячину одне одному.

Його кроки стихли. Він стоїть і дивиться на мене, — певно, те, що бачить, є красивим: туманної ночі, біля колодязя, у світлі ліхтаря сидить жінка.

Середньовічні будинки, церква одинадцятого століття й тиша.

руга пляшка вина вже напівпорожня, й тоді я вирішую заговорити.

— Сьогодні зранку я була вже подумала, що стала алкоголічкою. П’ю цілими днями. За ці три дні я випила більше, ніж за цілий минулий рік.

Нічого не кажучи, він проводить рукою по моїй голові. Я відчуваю доторк, та не ухиляюсь.

— Розкажи мені трохи про своє життя, — прошу я. — У ньому немає великих таємниць. Існує мій шлях, і я роблю все можливе, щоб із гідністю його пройти. — І який же твій шлях?