Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

— Я щасливий від того, що ти поряд.

Він не повертався до розмови про кохання, відколи віддав мені медалик. Але він у доброму гуморі — здається, ніби йому знову вісімнадцять. Крокує поруч зі мною, теж занурений у ясність цього ранку.

— І що ти збираєшся там робити? — спитала я, махнувши рукою в бік Піренеїв на горизонті.

— За цими горами — Франція, — усміхнено відповів він.

— Та географію я вивчала. Цікавлюся, навіщо нам туди йти.

Він мовчав якийсь час, тільки усміхався.

— Щоб ти побачила один будинок. Хтозна, може, він тебе зацікавить.

— Якщо ти збираєшся зайнятися продажем нерухомості, забудь. Я не маю грошей.

Мені було однаково, куди прямувати, — чи до якогось поселення в Наваррі, чи до самої Франції. Аби тільки не провести свята в Сарагосі.

«Ну що, бачиш? — я почула, як мій мозок звертається до мого серця. — Ти рада, що прийняла запрошення. Ти змінилася, й сама цього не усвідомлюєш».

Ні, я аж ніяк не змінилась. Просто трохи відпружилася.

— Поглянь на каміння на стежці.

Воно округле, гладеньке. Схоже на морську гальку. Але ж моря ніколи не було тут, на цих наваррських полях.

— Ноги трударів, ноги прочан, ноги шукачів пригод відшліфували ці камені, — каже він. — Вони змінилися, й подорожани теж.

— І це саме мандри навчили тебе всьому, що ти знаєш?

— Ні. Цьому мене навчили чудеса Одкровення.

Я не зрозуміла, та й не намагалася. Занурилась у сонячне сяяння, в рівнину, в гори на обрії.

— Куди ми оце йдемо? — спитала я.

— Нікуди. Просто насолоджуємось ранком, сонцем, прекрасним краєвидом. На нас іще чекає довга подорож машиною.

Він вагається хвильку, а тоді запитує:

— Медалик сховала?

— Сховала, — відповідаю і наддаю ходу. Не хочу, щоб він завів розмову на цю тему, вона зруйнує відчуття радості й свободи цього ранку.

Стає видно якесь містечко. Воно височіє на вершині пагорба, як ото середньовічні міста, і я можу здалека побачити дзвіницю його церкви та руїни замку.

— Ходімо туди, — прошу я.

Він вагається, та зрештою погоджується. По дорозі натрапляємо на каплицю, і мені хочеться зайти в неї. Молитись я вже розучилася, але тиша церков завжди заспокоює мене.

«Не почувайся винною, — кажу сама собі. — Якщо в ньому палає пристрасть, це його проблема».

Він спитав про медалик. Я розумію, що він хотів, аби я повернулася до нашої розмови в кафе. Водночас він боїться почути те, чого чути не хоче, — тому й не продовжує, не торкається теми.

Можливо, він і справді мене кохає. Але нам треба зуміти перетворити це кохання на щось відмінне, глибинне.

«Сміхота, — міркую собі. — Не існує нічого глибшого за кохання. У дитячих казках принцеси цілують жаб, і ті перетворюються на принців. У реальному житті принцеси цілують принців, і ті перетворюються на жаб».

айже за пів години ми підходимо до каплиці. На її сходинках сидить старий чоловік.

Це — перша людина, яку ми побачили від початку нашої мандрівки, бо стоїть кінець осені й поля знову віддані в руки Господа, який своїм благословенням робить землю родючою й дозволяє людині здобувати поживу в поті чола свого.

— Добридень, — сказав він чоловікові.

— Добридень.

— Як називається це поселення?

— Сан-Мартін-де-Унш.

— Унш? — перепитую я. — Ніби ім’я гнома! Старий не розуміє жарту. Дещо незграбно я прямую до дверей каплиці.

— Заходити не можна, — каже старий. — Опівдні зачинилась. Якщо бажаєте, можете прийти о четвертій вечора.

Та двері відчинені. Я бачу, що всередині, але нечітко, бо тут, іззовні, надто яскраво.

— Тільки на хвилинку. Я хотіла б помолитися.

— Мені дуже шкода. Уже зачинено.

Мій друг слухає, як я розмовляю зі старим. І нічого не каже.

— Ну, гаразд, ходім звідси, — кажу я. — Дарма сперечатися.

Та він і далі дивиться на мене; його погляд порожній і ніби спрямований крізь мене.

— То ти не хочеш побачити каплицю? — питає він.

Я розумію, що йому не сподобалась моя поведінка.

Певно, він собі думає, що я слабка боягузка, не здатна боротися за те, чого бажаю. Принцеса перетворюється на жабу і без поцілунку.

— Згадай про вчорашнє, — кажу. — Ти припинив розмову в барі, бо не мав бажання сперечатись. А тепер, коли я роблю те саме, ти мені дорікаєш.

Старий байдуже стежить за нашою суперечкою. Він, певно, задоволений, бо хоч би щось таки відбувається тут, перед його очима — у місці, де всі ранки, дні й вечори — однакові.

— Двері церкви відчинені, — каже мій друг, звертаючись до старого. — Якщо вам потрібні гроші, ми щось дамо. Але вона хоче побачити церкву.

— Години відвідин скінчились.

— Та нехай. А ми все одно ввійдем.

Він бере мене за руку, й ми входимо.

Серце мені калатає. Старий може розлютитися, покликати поліцію, зіпсувати нам подорож.

— Чому ти так робиш?

— Тому що ти хочеш зайти до каплиці, — чую у відповідь.

Але я вже не можу добре