Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

світився жоден вогник, тільки над Почайною видно було полум’я багаття – це гридні вартували й грілись біля грецьких хеландій… Спали Гора, передграддя, Подол, городи й весі над Дніпром, велика тиша стояла над землею. У цій тиші й безмов’ї князь Святослав сидів на лаві, спершись рукою на забороло, й думав свою думу.

І раптом він пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху ніч горів не один, а багато вогнів, і заболіло серце князя, неспокійно йому стало, невесело, смутно.

В ту ніч він зустрів над Почайною, саме там, де зараз горів вогник, ключницю з княжого терема Малушу і полюбив її так, як люблять раз у житті, полюбив, здавалося, довіку.

І пригадав князь Святослав її голос і її красу, її ласку, кожен рух, кожне слово…

Сторожі на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, і мідяні скорботні звуки лунко полинули до Почайни, на Дніпро і в далеке, безмежне поле.

Глибоке зітхання вирвалось з грудей князя Святослава, ніби відкрилась у нього, занила давня болюча рана… У цю годину він пригадав ще одну далеку ніч, розмову з матір’ю, яка заборонила йому – княжичу – любити ключницю Малушу, одірвала її від серця. Пригадав він і останню зустріч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, сніжинку в полі, біль, що пройшов тоді, мабуть, по самому серцю й що, як і тоді, пік, мучив його сьогодні.

Він скорився матері. Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горі разом із своїми братами – дітьми від князівни Преслави – Ярополком і Олегом. Отже, всі його діти живуть тут, у Києві.

Чи зустрічав він колись після того Малушу? Ні, не зустрічав. Не міг зустріти, бо знав: вона ніколи не пробачить, що він у годину, коли треба було вибирати між любов’ю й обов’язком, обрав останнє. І він взяв у руку меч – виконувати обов’язок, якщо не лишилось любові, рушив з дружиною проти ворогів Русі.

Святослав знав, що серед усіх ворогів найстрашнішим для Русі й найнебезпечнішим є Візантія. Але він не міг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русі були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сиділи на Ітилі-ріці і одразу напали б на Київ, тільки б він вирушив на захід.

Примучивши в’ятичів і розгромивши чорних булгар, що жили у верхів’ях Ітиля і платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налітає на злодійське гніздо – Саркел, іде походом на Ітиль, розгромлює військо кагана, не залишає сліду від усього хозарського каганату, відкриває ворота на схід, у поле за Ітилем-рікою, до Джурджанського моря.

Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гір, зупиняється аж у Тмутаракані, стоїть на березі Руського моря, думає й дивується, яка велика рідна його земля, яка неосяжна Русь, і повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Візантією, з імператорами ромеїв.

У лютій своїй ненависті до імператорів і жадобі слави василік Калокір розповів князю Святославу багато такого, про що він не знав і гадки не мав. Отже, ромеї не відмовились від Саркела, вони думають відродити каганат, посилають туди на поміч хозарам своїх воїв, збирають військо в Кліматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарію, щоб потім поневолити й Русь…

І жаль за Руського землею, за людьми, які вже загинули й гинуть у тяжкій борні, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає він своїх василіків, щоб обдурити його – князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночі, що стелиться навкруг?

3

Через ворота й мостом, що тепер, коли на Дніпрі й скрізь у полі було тихо, не піднімався й на ніч, але обабіч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.

Колись тут стояв один тільки її терем, але за десять літ близько княгині оселилось і поставило хороми чимало бояр. Це вже був цілий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, відгороджений верхнім валом з густим і гострим околлям по один бік рову й нижнім валом від Дніпра, – за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечніше.

Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальні його синів. Багато літ княгиня пестила й виховувала онуків Ярополка й Олега, а потім, коли Святослав ішов на брань з хозарами, то віддав під її догляд і Володимира, якого Добриня виростив міцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немічна, стара, – нехай буде радісною її старість. Проте й Добриня так само не відходив від свого пестуна, жив у новому городі, біля княгині.

Якийсь час князь Святослав постояв біля матері, що сиділа в кріслі біля узголовників онуків. Набігавшись за день, вони зараз спали; в промінні світильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужі його плечі, груди.