Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

– Отже, ти знаєш нашу мову? – зупинився нарешті князь Святослав і подивився на василіка Візантії.

Калокір також зупинився. Він довго стояв – з темним, засмаглим обличчям і гострими вилицями, на які лягав відсвіт червоного сонця, горбоносий, з примруженими очима, що дивились на Київ і Дніпро. Щось уперто думав, а потім посміхнувся до князя й відповів:

– Так, княже Святославе… Я знаю твою мову і добре знаю руських людей.

– Хто ж ти єси?

Від правого берега Дніпра, з Оболоні, війнув вечірній вітер, і темне, підперезане шнуром платно обхопило кощавий стан патрикія.

– Імператор Никифор, – сказав Калокір, – послав мене як василіка свого з Константинополя, але я живу в Кліматах, у Херсонесі, де батько мій служить протевоном[136]. А херсоніти, як відомо князеві, і русів, і мову їх добре знають…

– Честь і слава імператору ромеїв, – сказав князь Святослав, – що посилає своїми василіками до нас людей, які знають Русь. Але якщо імператор посилає василіком до мене таку поважну людину, то, певне, не тільки заради того, щоб передати своє вітання?!

– Звичайно, ні, – посміхнувся Калокір. – Імператор Никифор велів дякувати за любов, сущу між імперією і Руссю, і за те, що князі руські вже не раз допомагали їм могутньою збройною силою, а тепер імператор Никифор просив, щоб ти ще раз допоміг йому, княже Святославе.

– Проти кого ж думає іти на брань імператор Никифор?

– Імперія не може починати зараз брані сама, – відповів Калокір, – бо неспокійно в Азії і Єгипті… Але імператор Никифор посварився з болгарами і мусить негайно покарати їх, а тому просить князя Святослава піти з воями своїми на Болгарію й скорити її.

Калокір замовк, але одразу додав:

– За це імператор Никифор щедро подякує князеві Святославу і його воям… На хеландіях у мене лежить для тебе, княже, п’ятнадцять кентинаріїв[137] золота.

Князь Святослав не затримався з відповіддю, але це була, здається, не та відповідь, на яку міг розраховувати василік Калокір.

– Дивно мені це чути, – одверто сказав князь. – Ти говорив правду, за рядом, який давні князі наші уклали з Візантією, Русь не раз давала їм поміч збройною силою…

– О, вої русів – добрі вої. Це знає весь світ! – захоплено вигукнув Калокір і облизав пересохлі уста.

Князь Святослав ніби не почув його слів і вів далі:

– Але як може імператор Никифор просити в мене помочі проти болгар? Адже, наскільки я знаю, між імператорами ромеїв і Болгарією існує мир. Кесар одружений з дочкою римського імператора, Візантія навіть дає дань болгарам…

– Який мир і що за дань? – голосно засміявся василік. – Усі кагани болгарські, а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали їм великої шкоди. За Петра, сина Симеона, між Візантією і болгарами був нібито мир. Кесар Петро – це правда – взяв собі в жони дочку імператора Христофора. Але болгари однаково носили й носять у своїх серцях люту ненависть до ромеїв, вже давно пів-Болгарії іде проти Константинополя і одмовилось від Петра й Преслави. А тепер, коли дочка імператора Христофора і дружина кесаря Петра Ірина померла, імператор Никифор відмовився платити дань болгарам, послів кесаря, що з’явились по неї до Константинополя, велів бити по обличчю й вигнати за город.

– Жорстоко карає імператор, – глузливо процідив князь Святослав, – кесаря свого Петра, що так довго й вірно служив йому і дослужився до того, що й Болгарія розпалась. Отже, тепер, після довгого миру з Петром, імператор хоче добити, знищити Болгарію?

– Так, княже, – відповів Калокір, прикипівши темними своїми очима до обличчя Святослава. – Імператор Никифор, як і завжди, діє рішуче, і він, звичайно, рушив би супроти Петра сам, але зараз у імперії неспокійно, почався новий заколот у Сирії й Антіохії, імператор мусить вирушити туди, в Азію, а тобі посилає золото… Він думає, що ти згодишся, підеш на болгар, і доки з воями своїми вийдеш на Дунай і скориш кесаря Петра, він сам повернеться із земель азіатських, вийде в Македонію. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарія.

Князь Святослав якусь хвилину помовчав.

– Люту кару вигадав імператор ромеїв для болгар, – далі сказав він. – І коли б справді я з воями своїми пішов за Дунай, а він рушив би назустріч мені з Македонії, з Болгарією було б покінчено довіку, назавжди! Тільки ж я, василіку Калокіре, на Болгарію не піду. Ні, ні!

– А чого ти не підеш, княже Святославе? – хижо запитав Калокір. – Може, ти вважаєш, що я привіз мало золота? Так це ж не все. Коли закінчиться війна, ти матимеш ще багато золота і дань.