Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кінця. До того ж, він дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикія. Це звання, – щиро признався Калокір, – було дуже мені потрібне, князю. Я маю багато друзів і прихильників у Константинополі, і якщо Никифору не одрубають голови в Сирії, то він незабаром втратить її у Великому палаці, а тоді…

Калокір на мить обірвав потік своїх слів, хижими очима подивився на Дніпро й небо.

– …тоді, – зашепотів він, – для імперії почнеться новий час. Навіщо їй сваритись з Болгарією й Руссю, навіщо їй простягати пазури до великої Вірменії, навіщо їй Клімати й сам Херсонес?

– Ти – добра людина і щедра, – сказав на це Святослав. – Дуже добре й те, що ти, як син протевона, розумієш, що Клімати – це не римська, а руська земля. Якщо говорити правду, то і я думаю, що імператор Никифор робить помилку, починаючи війну з болгарами. Нам, князям Русі, не варто йому в цьому допомагати, не слід іти супроти болгар.

– Ні, княже Святославе, – раптом скрикнув Калокір, – я не говорив, що тобі не слід іти супроти болгар…

– Почекай, Калокіре, – перебив його Святослав. – А що ж, по-твоєму, іти нам на болгар?

– Іти, іти, княже!

– Як же я можу іти супроти Болгарії? За що, для чого? – вже роздратовано промовив князь Святослав.

– Іти для того, щоб Візантія і Болгарія сукупно не пішли проти Русі.

– Болгарія не піде супроти Русі, – впевнено сказав Святослав.

Темне було обличчя в патрикія Калокіра, і страшні, темні його слова:

– Болгарія не піде, але кесар її Петро сукупно з імператором Никифором поведуть своє військо супроти Русі. Слухай, княже Святославе, імператор Никифор вигнав послів Болгарії, але може кожного дня помиритись з кесарем Петром. І коли б він послав п’ятнадцять кентинаріїв нині не тобі, а Петрові, той не вагався б, взяв би їх, бо йому нічого втрачати – він усе вже втратив. Тоді Никифор і Петро вийдуть на Дунай, уже в Руському морі повно грецьких кораблів, вже тьма легіонерів стоїть у Кліматах, вони пливуть вгору по Танаїсу, стоять у Саркелі, збирають хозарів, шлють василіків в печенізькі улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають зі всіх боків Русь, як уже ідуть на неї, як навкруг пахне кров’ю?! Коли ж ти підеш на болгар, то зруйнуєш їхні диявольські наміри, ти пройдеш за Дунай і розіб’єш Петра, ти зупинишся тільки під стінами Константинополя.

Темна хмара встала тим часом на заході, від Дніпра зривався й усе дужчав вітер, біля самих ніг Святослава й василіка завирувала, вдарила хвилею вода.

– Я розумію тебе, – перемагаючи шум вітру й хвилі, голосно говорив князь Святослав, – бачу, що замислили імператори ромеїв.

– Золото імператорів лежить на хеландіях, – так само голосно промовив василік. – Бери його, княже, і йди на Петра. Я сказав тобі правду, іди й перемагай. А мені, княже Святославе, допоможеш, коли я буду в Константинополі.

Це вже був не той василік Калокір, який недавно вклонявся князю Святославу, боярам його і всім людям Русі в Золотій палаті, а хижий, неситий син протевона, що розповів про страшні наміри імператорів ромеїв, але жадав власної користі, власної слави в імперії.

– Я розумію тебе, – збагнувши всю суть Калокіра, відповів князь Святослав. – Та зараз нічого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь. Уже пізно. Починається буря. Ходімо до лодії. Згодом я тобі скажу моє слово.

Перемагаючи грудьми дужий холодний вітер, вони швидко пішли до лодії, назустріч ночі, що насувала зі сходу.

2

Буря вщухла тільки вночі, й тоді, як це звичайно буває після шуму, реву й свисту, над Дніпром і берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небі засвітились великі теплі зорі, а між ними послався мерехтливий Перунів Шлях. Зорі й шлях відбились, потонули й засвітились у бездонних глибинах рівного, спокійного Дніпра, що котив і котив води свої на пониззя, до Руського моря. По-весняному терпко й солодко пахла земля, скрізь на Горі й на схилах до Почайни у лісах і кущах затьохкали солов’ї, – чудова ніч пливла над широким світом. Все навкруг, здавалося, спало, спочивало.

Не спав тільки і не міг спати князь Святослав. Він повернувся з Дніпра, коли добре стемніло. Василік Калокір залишився біля свого золота на хеландіях, але просив у князя збільшити сторожу.

Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квітами і з гілля сипалась роса, побачив у темряві чорну стіну, вийшов сходами на городниці. Там біля своїх бил стояли мовчазні сторожі. Пізнавши князя, вони розступились перед ним.

Сівши біля заборола на лаві, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед ним лежали круті схили Гори, що обривались над Дніпром, ніде не