Українська література » Сучасна проза » Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Читаємо онлайн Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
гонців своїх, жду тепер відповіді. А хіба тобі недобре в Києві-городі?

– У Києві-городі мені дуже добре, княже, – нетерпеливився Калокір. – Проте й додому час рушати…

– Як же рушиш, Калокіре? Дніпро висох, твої хеландії через пороги не пройдуть, а по осені з повною водою полетять до моря.

– Ой княже Святославе! – бідкався Калокір. – Так мені, либонь, доведеться у вашому Києві-граді ще й зимувати…

– Ні, Калокіре, до зими не допустимо. А втім, щоб побував ти в Києві взимку, то не пошкодував би. Чудовий Київ і Дніпро влітку, добре тут і взимку…

– Все ж волію мати відповідь з теплом, а не з кригою…

Незабаром Калокір одержав відповідь.


Ще далеко до світання, але сторожа на городницях дає знати, що ніч закінчується. Спочатку мідяні звуки бил лунають на головній вежі, над ворітьми, де починається шлях до Подолу.

– Бля-а-ам… Бля-а-ам… Бля-ам… – ніби просять вони чогось…

Одразу ж озиваються била по всій стіні – на вежі, що височить над ручаєм, на вежі від Берестового, над ворітьми, що ведуть до Перевесища.

Тоді одразу розчиняються ворота Подільські і Перевесищанські, на тлі сірого ще неба видно, як по той бік воріт уже ждуть дворяни, що привезли всячину із сіл княжих. Вони повільно виїжджають на мости, в склепінні воріт лунко тупотять коні.

Гора оживає. То тут, то там спалахують вогники в будинках над головним концем, що тягнеться від Подільських воріт до Берестовської вежі, запалюються вогники в теремах княжих та службах, що чорніють своїми шатрами ліворуч від головного конця аж до стіни города, ще більше вогнів спалахує праворуч – там, де живуть воєводи й бояри, а далі за ними до Перевесищанської стіни – купці, ремісники княжі й боярські, кузнеці різноликі й просто дворяни, всякая челядь, роб’ї, чорні люди.

Не тільки вогні свідчать про те, що Гора прокинулась, мов у роздратованій борті, все шумить, гомонить скрізь на Горі. На городницях змінюються сторожі, а вже вони завжди такі: вночі ходять потай, а тільки день – деруть пельки…

– Гей, там, над ручаєм, а чиї то лодії прибули вночі? – чути на вежі дужий, хрипкий голос.

– Із Родні… Ро-о-дні! – виринає десь здалеку, з туману…

– А чиї стоять на плесі?

– Переяслав… Остер… Чернігів…

На всіх концях Гори вже іржуть коні, реве худоба, співають когути, риплять двері, чути чоловічі й жіночі голоси. Десь гупає молот, десь плаче дитина. Одразу за стіною города вже прокинулись яри й ліси – звідти лине багатоголосий спів птахів.

Але найбільше голосів чути біля терема княжого – з усіх конців прямують туди воєводи й бояри, у сірій імлі окреслюються темні їхні постаті, чути, як бряжчить зброя, б’ються об камінь і викрешують на ньому іскри посохи…

У Золотій палаті горить небагато вогнів – два високі срібні свічники стоять на помості, обабіч старого дерев’яного з високою спинкою стільця, на якому сидить князь. Ще кілька свічників горять у кутках палати. Відблиски від них виривають з холодної півтемряви палати рублені стіни, на яких висять шоломи, броня і зброя давніх князів. У промінні від свічників видно чорну різьблену стелю з сволоками, від яких спускаються позолочені панікадила, ослони попід стінами…

Та от кілька гриднів відкривають важкі двері, і в палату повільно входять бояри й воєводи. Деякі з них – старіші, мужі ліпші й нарочиті – одразу прямують до ослонів, спираючись на посохи, сідають. Деякі товпляться посеред палати, стиха розмовляють між собою.

Бояри й воєводи, як і завжди, добре одягнені, з ними всі прикраси й знаки. На раду в Золотій палаті одягли вони оксамитові й полуярові жупани, підперезались високими шкіряними, золотом оздобленими поясами, взули червоні й зелені хзові чоботи, почепили на шиї золоті й срібні гривни, а на груди чепи. Воєводи ж одягнуті ще краще – вони в жупанах, тканих золотою й срібною ниткою, з мечами, яблука яких сяють дорогоцінним камінням.

Князь Святослав вийшов цього ранку із дверей, що чорніли одразу за помостом, не сам. По праву руку від нього йшла княгиня Ольга, слідом за ними ступав воєвода Свенелд, але він обминув помост і зупинився, став під стіною, де починались ослони.

У палаті залунали голоси:

– Здрав будь, княже со княгинею!

Князь Святослав відповів:

– Здорові будьте й ви, бояри мої й воєводи.

І князь Святослав з матір’ю сіли на помості.

Тоді в палаті стало надзвичайно тихо, ті, що сиділи на ослонах, прикипіли, здавалося, до холодних стін, ті, що стояли серед палати, боялись поворухнутись.

– Бояри мої й воєводи! – почав князь. – Днесь я покликав

Відгуки про книгу Святослав - Семен Дмитрович Скляренко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: