Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

– Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою тут, щоб зробити те, що тільки сам хочу. Ні, мамо, над колискою мого сина стоїмо зараз не тільки ми – ти і я, – вся Руська земля стоїть днесь над колискою Володимира…

Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава і ніби не пізнавала його: той Святослав – і не той, такий – і не такий. Ні, він був не такий, як раніше, – він був тепер такий, як і батько його Ігор…

– Слухай, мамо, і подумай, що ти наробила, – вів син. – І я говорю це не для того, щоб сказати, що ти лиха хотіла землі Руській. Ні, ти хотіла і багато зробила добра Русі, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра бажаючи людям, знищила дань і завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землі, Київського столу… Але, – вів далі Святослав, – устрояя Руську землю, ти забула, що є в ній тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогів. На Гору ти сперлась, а всіх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високі стіни на Горі, оточила себе боярами, воєводами, тіунами, ти забирала в людей і давала Горі землі й ліси, озера й ріки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на поміч собі покликала Христа…

– Не хули Христа! – сказала княгиня Ольга. – Не клич імені його всує… Він покарає тебе…

– Ні! – зухвало відповів Святослав. – Мої боги не благословили б того, що благословляє Христос, мої боги – це віра батьків, твій Христос – сила твоя й бояр…

– Так чого ж ти йдеш проти цієї сили? Куди ти ідеш, Святославе?

Він подивився за вікно, у ніч, що стелилась над Горою, стінами й Дніпром.

– О мамо, – промовив він. – Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз зломила мене. Але це було тільки раз, і вдруге вона мене не зломить. Не зломить вона й Русі, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь… Може, тоді прийде на Русь Христос, може, після нам без нього не обійтися.

– У мене радіє душа, – склала хрестом руки на грудях княгиня. – Світ істинної віри, бачу, сходить на тебе…

– Ні! – крикнув Святослав. – Трижди, чотирижди ні! Я не християнин нині, а еллін, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був язичником, а він християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мій за Візантію?!

– Не цього я хотіла, сину, – спробувала заперечити княгиня. – Я кажу тобі: хочу, щоб син твій був не сином рабині, а князем, щоб мав він своє ім’я…

Суворе було обличчя в князя Святослава, гнівні його слова.

– Я послухав тебе, мамо, – сказав він, – і виконав твій загад, коли ти виганяла звідси, з Гори, Малушу. Буть по тому, я зробив так, як ти веліла. Я одружився з князівною, – ти й цього хотіла. Я став князем, – і про це просила ти мене… Але тепер, як князь, я велю…

Він дивився на сина, що спав у колисці.

– Не ти перемогла рабиню, – говорив Святослав, – вона перемогла тебе, княгиню. Бо породила сина, про якого мріяв я і якого ждуть руські люди. Ти боїшся, бо в тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною стоїть дружина і вся Русь. Бути йому, як воно і є, сином рабині, великим князем. Ти сказала, що в нього немає ім’я. Ні, він має ім’я. Це я і мати його – рабиня – нарекли його Володимиром, бо хочемо, щоб він володів миром у Руській землі. І він володітиме миром, у важкий час врятує Русь.

Князь Святослав пішов до дверей і покликав Добриню, що ждав його.

– Добринє, – сказав Святослав. – Ти зберіг, привіз із Будутина до Києва сина мого Володимира, буть тобі надалі воєводою, його вуєм, ростити його…

Добриня низько вклонився князеві й княгині.

– Візьми його на руки, Добринє, й неси за мною. Гряди, Володимире!