Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Дев’ятого місяця молодша монахиня знову вирушила на прощу до Хацусе, щоб віддячити Каннон за чудесну розраду, яку вона отримала після багатьох років туги і самотності, спричинених смертю улюбленої дочки.
«Їдьмо разом, — вмовляла вона Укіфуне. — Про це ніхто не знатиме. Звичайно, тамтешні храми мало чим відрізняються один від одного, але Каннон з Хацусе частіше виконує прохання молільників, про що є чимало незаперечних доказів».
«Колись мати і годувальниця так само вмовляли мене їздити в Хацусе, але це не принесло мені щастя, — подумала Укіфуне. — Мені не вдалося навіть піти зі світу, а в цьому житті я не бачила нічого, крім горя і бід». Крім того, її лякала довга спільна подорож з чужою жінкою.
Однак вона, не відмовляючи грубо, тільки поскаржилася: «Я схоже нездужаю і не знаю, чи витримаю таку далеку подорож...» А монахиня, здогадуючись, що та має певні причини побоюватися, більше не стала наполягати.
«Мені, нещасній,
Що роками радості не знала,
Край річки Фурукава
Не шукати більше
Двох криптомерій».
Цю пісню Укіфуне написала одного разу, як письмову вправу, і, знайшовши її, монахиня жартома зазначила: «Напевне, замість криптомерій ви б радше розшукали двох чоловіків?»
Її слова виявилися настільки влучними, що на щоках Укіфуне спалахнув рум’янець, який зробив її ще привабливішою.
«Хоча не знаю я про вас нічого,
Як і про криптомерії
Уздовж річки Фурукава,
Але дивлюсь на вас
Немов на дочку, колись втрачену», —
відповіла монахиня швидко, хоч і не надто блискучо.
Вона мала намір їхати до Хацусе сама, але всі служниці захотіли неодмінно її супроводжувати, а тому, стурбована тим, що після її від’їзду будинок спорожніє, монахиня залишила з Укіфуне трьох жінок: кмітливу монахиню Сьосьо, старшу за неї жінку Саемон і дівчинку-служницю.
Провівши прочан задумливим поглядом, Укіфуне усвідомила, що тепер поруч з нею не залишилося жодної людини, на яку можна було б покластися, і ще більше засмутилася. І от одного разу, коли вона сиділа, занурившись у похмурі думки, прибув лист від Цюдзьо. «Будь ласка, прочитайте, — попросила Сьосьо, але Укіфуне наче її і не почула. Залишившись у цьому спорожнілому домі, вона нудилась і гаяла час у роздумах про своє минуле та майбутнє.
«Як прикро, що ви тільки сумуєте! — казала Сьосьо. — Може, хоча б зіграємо у “ґо”?»
«Я дуже погано граю», — відмовлялася Укіфуне, але врешті-решт погодилася, і Сьосьо веліла принести дошку. Впевнена в собі, вона запропонувала Укіфуне починати першою, але, на її превеликий подив, та грала настільки добре, що для наступної партії їм довелося помінятися місцями.
«От було б чудово, якби господиня повернулась і подивилася на ваші успіхи! — раділа Сьосьо. — Колись вона дуже добре грала в “ґо”». Пан Содзу також залюбки грав і пишався своєю майстерністю, та так, що уявив себе мало не великим майстром цієї гри. І от одного разу він запропонував сестрі зіграти з ним, заявивши, що вона його ніколи не обіграє. А скінчилося усе тим, що він програв їй двічі поспіль. І ось що я вам скажу: ви граєте куди краще за нього. Просто чудово!»
Спантеличена надмірною пристрастю, з якою грала ця немолода, вже трохи полисіла особа, Укіфуне знітилась і, поскаржившись на поганий настрій, лягла.
«Вам не треба нехтувати нічим, що могло б відвернути вас від похмурих думок, — повчала її Сьосо. — Недобре, коли така молода, красива жінка весь час сумує. Ви — ніби коштовний камінь зі щербиною!»
Сумовиті стогони нічного вітру пробуджували у душі Укіфуне численні спогади:
«Хоч вечір осінній
Нічим особливим
Мого серця не зачепив
Але туга стала такою сильною,
Що сльози мої рукава оросили...»
Коли на небо виплив яскравий місяць, з’явився Цюдзьо, від якого вдень прибув лист. «О, як це недоречно! Що йому ще треба?» — обурилася Укіфуне, поспішно ховаючись у глибині покоїв.
«Чого це ви такі нечемні? — здивувалася Сьосьо. — Хіба було б погано провести вечір у товаристві людини з тонкою душею? Або принаймні вислухати його... Чи ви боїтеся, що це зобов’яже вас до глибоких стосунків з ним?»
Укіфуне, запідозривши щось недобре, мовчала, і Сьосьо, побачивши, що схилити її до згоди не зможе, запевнила гостя у тому, що Укіфуне немає вдома. Однак такий обман виявився даремним, бо, видно, гонець, який приходив удень, вивідав, що Укіфуне нікуди не поїхала.
«Я навіть не прошу, щоб мені дозволили почути її голос. Я тільки хотів би висловити все, що у мене на душі, а пані нехай сама вирішує, чи гідний я її уваги чи ні, — нарікав Цюдзьо. — Але які ж ви жорстокі! Тим паче у такій місцевості, що наповнює душу ніжними почуттями. Це щось неймовірне...
Якщо ваше серце
Гіркоти цього світу
Зазнало сповна,
То воно відгукнеться
На чари осінньої ночі у горах.
Я вірю, що ви мене зрозумієте».
«Господині немає, і відповідати за вас нікому, — звернулася Сьосьо до Укіфуне. — Невже ви хочете прославитися нечемністю?»
«Хоч і нуджуся я щодня,
Байдужа до життя,
Проте здається людям,
Що воно хвилює
Мене до глибини душі», —
сказала Укіфуне, ні до кого не звертаючись, але Сьосьо передала ці слова Цюдзьо, і вони його зворушили.
«Попросіть пані підійти ближче», — знову почав він своєї, марно нарікаючи на повільність служниць.
«Світ не бачив такої безжалісної особи», — поскаржилася йому Сьосьо, але, слухняно пройшла у внутрішні покої і, на свій подив виявила, що Укіфуне сховалася у покоях старої монахині, куди зазвичай і не заглядала. Повернувшись до Цюдзьо, вона доповіла йому, що саме побачила.
«Мені дуже шкода, що ця молода жінка замкнулася тут у своєму горі далеко від людей, хоча, як видно, має чутливу душу, — сказав Цюдзьо. — Але так жорстоко, як вона, зі мною не обійшлася б навіть жінка, необізнана з життям. Може, гіркий минулий досвід змушує її уникати людей? Скажіть, що могло викликати у неї таку відразу до світу? І як довго вона житиме тут з вами?»
Зацікавившись Укіфуне, він вимагав від Сьосьо все нових і нових подробиць, але хіба могла вона розповісти йому все, що знала?
«Цією особою давно мала опікуватися наша господиня, — відповіла вона, — але обставини розлучили їх на довгі роки, і тільки зовсім недавно, під час прощі у Хацусе, вона випадково зустріла її і забрала із собою».
А тим часом Укіфуне лежала ниць біля старої монахині, що славилася недоброю вдачею, і не могла склепити очей. Сама монахиня заснула вже давно, як тільки посутеніло, і тепер з її рота виривалося жахливе хропіння. Неподалік лежали ще дві монахині,
