Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Як жаль, що ви не відкриваєте мені свого серця, — провадила вона далі, звертаючись до Укіфуне. — Вам давно пора змиритися зі своєю долею і перестати журитися. Подивіться на мене. П’ять довгих років я оплакувала свою дорогу дочку, але з’явилися ви, і про сум я забула. Не сумніваюся, що і ваші рідні, зазнавши великого горя, поступово звикли до думки, що вас більше немає на цьому світі і заспокоїлися. На жаль, ніяке почуття не може тривати вічно».
«Я зовсім нічого не приховую від вас, — ледве стримуючи сльози, відповідала Укіфуне. — Але відтоді, як дивним чином повернулося до мене життя, минуле здається мені сном. Мабуть, саме так почувається людина, яка відродилася в іншому світі. Живуть чи ні ті люди, що знали мене колись, мені байдуже. Минуле стерлося з моєї пам’яті. У мене немає нікого, крім вас». Укіфуне мала такий чарівний і невинний вигляд, що, дивлячись на неї, монахиня не могла не усміхатися.
А тим часом Цюдзьо дістався до Йокави і мав цікаву розмову із Содзу. Цюдзьо провів в гірському монастирі всю ніч, слухаючи прекрасну музику і читання сутр звучними голосами монахів. Розповідаючи своєму братові Дзендзі про те, що сталося з ним з дня їхньої останньої зустрічі, він між іншим сказав: «По дорозі сюди я заїхав в Оно й мав насолоду поговорити із сестрою Содзу. Важко знайти жінку люб’язнішу за неї, дарма що вона відвернулася від світу. Коли я був там, — провадив він далі, — вітер несподівано зметнув завіси, і перед моїми очима постала якась жінка з навдивовижу гарним довгим волоссям. Мабуть, вона боялася, що її побачать знадвору, і встала, щоб пройти у внутрішні покої. Звичайно, я нічого не встиг розгледіти, але з першого погляду побачив у ній особу благородного походження. Гадаю, що їй не місце в будинку, де живуть самі монахині. Щоправда, вона й сама, на жаль, може стати схожою на них».
«Я чув, що її знайшли під час прощі до Хацусе за досить загадкових обставин», — сказав Дзендзі, не знаючи про це жодних подробиць.
«Яка зворушлива історія! Але хто вона? Напевне, їй довелося зазнати в житті чимало горя, бо інакше хіба вона шукала б притулку в такій глушині? Зовсім як у старовинній повісті...» — погодився Цюдзьо.
Наступного дня Цюдзьо вирушив назад до столиці і, ясна річ, по дорозі заїхав в Оно. Цього разу монахиня була готова до його приїзду і приймала його так гостинно, як за життя дочки. Звичайно, рукава Сьосьо були тепер іншого кольору, але хіба стала вона від цього менш привабливою? Розмовляючи з гостем, монахиня раз у раз заливалася сльозами.
«А що за особа ховається у вашому домі?» — ніби між іншим запитав Цюдзьо.
Хоча від такого запитання монахиня розгубилася, але, подумавши, що було б дивно заперечувати існування особи, яку він, напевне, мигцем уже бачив, вона відповіла: «Хоча всі ці роки я ні на мить не забувала про своє горе і лише збільшувала тягар на душі, але ось кілька місяців тому я зустріла одну молоду особу, яка допомогла мені знайти розраду. Мабуть, вона зазнала в житті чимало прикростей. Щось постійно гнітить її, і вона боїться, щоб люди не дізналися, що вона ще жива. Я була впевнена, що нікому не вдасться відшукати її тут, у глибині гір... А як ви дізналися про неї?»
«Навіть якби я прибув сюди, піддавшись легковажному пориву, то й тоді ви мали б мене пожаліти хоча б тому, що я не злякався небезпек на цих крутих гірських стежках. А тим паче тепер, коли йдеться про особу, яка замінила вам дочку, я сподіваюся, що ви не будете приховувати її від мене, вдаючи, ніби вона не має до мене жодного стосунку. Ви кажете, що вона зазнала чимало прикростей. Але в чому їхня причина? О, як би я хотів втішити її!» — відповів Цюдзьо і, попрощавшись з монахинею, написав на аркуші паперу:
«Не підкорись
Примхливим вітрам,
«Дівоча квітко»!
Будеш у моєму саду,
Хоч і далеко до нього!»
Цього вірша він передав через Сьосьо. Побачивши його, монахиня сказала: «Буде краще, якщо ви відповісте. Пан Цюдзьо — людина тонкої, чутливої душі. Тому за це не переживайте». Але Укіфуне відмовилася навідріз: «У мене дуже поганий почерк». Розуміючи, що мовчання образить Цюдзьо, монахиня написала відповідь сама: «Хіба я не попереджала Вас, що наша молода пані — особа вельми примхлива, несхожа на інших жінок...
«Дівоча квітка»
Безсило головку схилила,
Потрапивши в келію бідну,
Яка служить притулком для тих,
Що суєтного світу зреклися».
«Для першого разу досить і цього», — подумав Цюдзьо і поїхав до столиці.
Вважаючи недоречним докучати Укіфуне листами зі столиці, Цюдзьо, однак, не міг забути її мигцем побаченого образу. Хоча він не знав, від чого вона таємно страждає, але щиро співчував їй. Тож коли на десятий день восьмого місяця було призначене соколине полювання, Цюдзьо, скориставшись цією нагодою, знову приїхав в Оно. Як завжди, викликавши Сьосьо, він передав через неї: «Як тільки я побачив вас, моє серце втратило спокій».
Побачивши, що Укіфуне відповідати не збирається, монахиня відповіла сама: «Здається, що когось вона “чекає на горі Мацуці...”{332}».
«Минулого разу ви розповідали, що ваша молода пані багато страждала, — сказав Цюдзьо, зустрівшись з монахинею. — Я хотів би знати про неї якомога більше. Мені також довелося зазнати в житті чимало розчарувань, і я залюбки поселився б де-небудь в гірській глушині, коли б не заперечувала моя рідня. Відверто кажучи, мене ніколи не вабили веселі й життєрадісні жінки, може, тому, що і сам я схильний до меланхолії. Наскільки приємніше було б мати дружиною особу, яка в душі страждає...» Як видно, Цюдзьо захопився Укіфуне не на жарт.
«Що ж, якщо ви віддаєте перевагу сумним жінкам, то більш підходящої вам не знайти, — відповіла монахиня. — Боюся тільки, що її відраза до світу настільки велика, що вона не погодиться ступити на звичайний для жінки шлях. Навіть немолодим людям наприкінці життя нелегко відмовитися від світу, а в таких юних літах... Ой, що ж станеться з нею?»
«Які ви жорстокі! — сказала вона, зайшовши у внутрішні покої. — Дайте ж йому відповідь. Досить кількох слів. Людям з таким незавидним, як у нас, становищем, треба мати чуйніше серце».
«Але я така нікчемна, що навіть не знаю, як з людьми говорити», — відповіла Укіфуне і байдужим виглядом, лежачи, показувала, що такі вмовляння даремні.
«Що ж це таке? — нарікав Цюдзьо. — Невже вона така безсердечна? Значить, ви обдурили мене, згадуючи про гору Мацуці?..
Прийшов я сюди
На голос цикад,
Що очікують в соснах,
Але тільки промок від роси,
Заблукавши у хащах місканта...»
«Пожалійте його!
