Улісс - Джеймс Джойс
Герті була вдягнена просто, але з природженим смаком шанувальниці її ясновельможности Моди, бо вона передчувала, що він дістане нагоду вийти. Скромна блузка кольору електрик, розмальована квітами (бо в «Ледіз пікторіел» висловлювалася гадка, що електрик увійде в моду), з гострим вирізом аж до грудей і кишенькою для хусточки (в якій вона завжди тримала клаптик вати напахчений улюбленими парфумами, бо хусточка псувала блузці вигляд), і темно-синя широкого покрою спідниця на три чверті чудово вирізняли її тонку гнучку фігуру. Вона носила кокетливий гарненький брилик широкої негрської соломи з яєчно-синьою синелькою, а збоку бантик-метелик відповідного тону. Минулого вівторка вона цілісінький день ходила по місту, шукаючи бинди, що пасувала б до тієї синельки, і, зрештою, знайшла на літньому розпродажу в крамниці Клері якраз те, що треба, трохи залежану, але ви б того не помітили зроду, сім пальців два шилінги один пенні. Вона прилаштувала все сама, і яка то була для неї радість, коли вона його приміряла, всміхаючись до чарівної з’яви, що її відбило для неї люстро! А коли вона насадила його на глечик, аби він зберіг форму, то переконалася, що зіб’є пиху з декотрих своїх знайомих, її черевики були останнє слово шевського мистецтва (Еді Бордмен пишалася, що вона дуже petite[233], але вона зроду не мала такої ноги, як у Герті Мак-Дауел, п’ятого розміру, і довіку не матиме, хоч би там що) з лакованими носками й одненькою ловкенькою пряжкою на високому підйомі. З-під її спідниці виднілися зграбні, мов виточені, щиколотки, демонструючи свою довершену форму, а також гарні ноги — не більше ніж дозволяла пристойність, — убрані в панчохи тонкого прядива з французькою п’яткою і широким верхом, пристебнутим підв’язками. Що ж до білизни, то на неї Герті звертала особливу увагу, і невже той, хто відає хвилюючі надії й жалі незабутніх сімнадцяти літ (хоч Герті вже було більше як сімнадцять), зважиться її за те осудити? Вона мала чотири лепські гарнітури, усі прегарно прострочені, а до того ж три трико і нічні сорочки, і кожна комбінація була зі стрічками різного кольору: рожевуватого, блідо-синього, малинового й горохового, і вона сама їх провітрювала й підсинювала, коли їх приносили після прання, й прасувала, і у неї була цеглина, щоб ставити праску, бо вона не довіряла пралям, знаючи, як вони пропалюють білизну. Вона носила синє на щастя, сподіваючись без надії, то був її колір, а до того ж і щасливий колір тому наречена повинна мати хоч клаптик синього бо зелене яке вона носила рівно тиждень тому принесло нещастя бо батько примусив його готуватися до іспитів а вона ж бо гадала що може він вийде бо вбираючися того ранку вона заледве не надягла стару пару навиворіт а це на щастя й ознака що стрінеш коханого коли надягнеш білизну навиворіт якщо то сталося не в п’ятницю.
Та ба, та ба! На її обличчі скорбота! Ядучий жаль безперестану пече їй серце. В очах її світиться душевна мука, і вона ладна віддати всі скарби цього світу, аби опинитися в захистку свого знайомого покою, де, давши волю сльозам, вона зможе добре виплакатися й полегшити прихований біль. Хоч і не занадто, бо вона вміла красиво плакати перед дзеркалом. Ти чарівна, Герті, казало воно. Блідувате вечірнє світло спадає на обличчя, безмежно сумне й задумане. Герті Мак-Дауел прагне надаремно. Так, вона знала з самісінького початку, що її мрії про шлюб і весільні дзвони, які вітають місіс Реггі Вайлі Т. К. Д.[234]! (бо та, хто вийде заміж за старшого брата, буде місіс Вайлі), і навіяному модою видиву місіс Гертруди Вайлі, вбраної у розкішний сірий готовий костюм, оторочений коштовним хутром блакитного песця, не судилося здійснитися. Він був надто молодий і нічого не міг зрозуміти. Він не годен повірити в кохання, першородне право жінки. Того давноминулого вечора, коли вони гуляли у Стора (він ще носив тоді коротенькі штанці), вона залишилася з ним на самоті, і він обійняв її однією рукою за талію, а вона сполотніла, аж побіліли губи. Він назвав її малявкою дивним хрипким голосом і напівпоцілував (уперше!), та лише в кінчик носа, а потому він притьмом вийшов з кімнати, зауваживши, що треба, мовляв, підживитися. Стрімка натура! Реггі Вайлі ніколи не визначався сильною вдачею, а той, хто завоює руку й серце Герті Мак-Дауел, повинен бути мужчина з мужчин. Але вона чекала, завжди чекала освідчення, а рік до того ж високосний{672} і скоро мине. Її ідеал не чарівний принц, що складе їй до ніг незвичайне чудове кохання, а скорше мужній чоловік з вольовим спокійним лицем, який не знайшов свого ідеалу, може, волосся його злегка посріблене сивиною, і який її зрозуміє, візьме в свої дужі руки, пригорне з усією силою глибоко пристрасної вдачі й заспокоїть довгим-довгим поцілунком. Вона відчує себе наче в раю. Такого судженого вона жадає сьогодні, цього тихенького літнього вечора. Усім своїм серцем вона прагне стати його єдиною, заручитися з ним на багатство й на бідність, у хворобі й здоров’ї, поки нас двох розлучить смерть, віднині й довіку.
І поки Еді Бордмен була з малим Томмі за колискою, вона міркувала собі, чи настане той день, коли вона зможе назватися його майбутньою маленькою дружиною. Потому хай собі балакають, доки одуріють, і Берта Сапл, і Еді, злюка, бо їй у листопаді минав не двадцять другий. До того ж, вона ним ніжно піклуватиметься, бо Герті мала здоровий жіночий глузд і знала, що чоловіки здебільшого полюбляють домашній затишок. Її золотаво-брунатні млинці та пудинг королеви Анни, що смакував чисто наче з вершків, дістали від усіх щонайвищу оцінку, бо вона мала ще й спосібні до печива руки, посипати крупчаткою і безупину помішувати в один бік, потому зняти з молока вершки і додати цукру, і добре сколотити яєчні білки, хоч вона й не любила їсти, коли за столом сиділи люди, яких вона соромилася, і часто вона міркувала, чому не можна їсти щось поетичне, на зразок фіалок або троянд, і вони матимуть прегарно мебльовану вітальню з картинами й гравюрами і фотографією чудового собаки Герріоуена, який належав її
