Улісс - Джеймс Джойс

і номер будинку високоосвіченого і вельмишановного головного судді Дубліна, розпорядника квартальних сесій, сера Фредеріка Фолкінера, були знайдені пошуковими виправами у далеких закутках нашого острова, а саме: першу із знахідок на третьому базальтовому пасмі Дороги Велетнів, а другу на глибині одного фута і трьох дюймів на піщаному березі бухти Гоулопен під горою Кінсейл. Інші очевидці повідомляють, що бачили, як розпечене до білого жару величезне тіло з неймовірною швидкістю промчало в атмосфері, описавши траєкторію в напрямі захід-південь-захід. Висловлювання жалю та співчуття надходили щогодинно з усіх кінців світу, і сам Верховний Понтифік, його Святість Папа Римський милостиво зволив повеліти, щоб у всіх катедральних соборах усі ординарні священнослужителі усіх єпископій, які підлягають юрисдикції Святого Престолу, водночас відслужили особливу missa pro defunctis[230], щоб пом’янути душі вірян, яких смерть забрала з-поміж нас так несподівано. Рятувальні роботи, прибирання звалищ, людських останків тощо були покладені на фірму Майкл Мід і син, Велика Брунсвік-стрит, 159, та фірму Т. і К. Мартін, Норс Волл, 77, 78, 79 і 80 із допомогою солдатів та офіцерів полку легкої піхоти герцоґа Корнуольського під загальним керівництвом Його королівської високости контр-адмірала високоповажного сера Геркулеса Ґаннібала Габеаса Корпуса Андерсона, К. О. П., К. О. С. П., Л. О. X., Т. Р., К. О. Л., Ч. П., М. С, Б. М., К. О. З. Б. С., С. О. Д., М. Л. П., М. Б. І. С., Б. П., Д. М., О. Г. П., П. Д. К. Т. Д., П. Д. К. І. У., П. Д. К. К. І. Л., П. Д. К. К. І. X[231].

Такого ви ще зроду не бачили, хоч скільки вам довелося топтатися на цім світі. Їй-богу, якби цей лотерейний білет торохнув його по головешці, він би запам’ятав золотий кубок, навік запам’ятав би, але тоді, єй-єй, Громадянина запахторили б у каталажку за напад і побої, а Джо за посібництво і підбурення. Візник урятував йому життя, коли рвонув свій кеб із копита учвал, це так само певно, як і те, що Мойсея створив Господь. Що, хіба ні? Він таки, і ніхто інший. І скільки крику та лайки було йому вслід.

— То як, уколошкав я його, — питає він, — чи що?

Та й ну горлати до свого шолудивого собацюри:

— Хапай його, Гаррі! Кусь його, песику!

Ну і зрештою ми бачили, як цей засраний кеб завертає за ріг, а він із своєю баранячою мордою знай махає руками, а той барбос женеться за ним з усіх сил аж вуха його метляються позаду, ладен порвати його на шматки. Сто на п’ять! І тут я хочу вас запевнити, що ті фунти, які наче з неба впали, що вони вилізли йому боком.

І от постало перед їхніми очима яскраве видовище, і побачили вони колісницю{666}, і в ній стояв Він і линув на небо. І побачили вони Його в колісниці, осяяного променями слави, шати на Ньому були, як сонце, гарний Він був, як місяць, і грізний такий, що вони не зважувалися підвести на Нього свій погляд. І тут пролунав із неба голос, гукаючи: Іліє! Іліє! І Він відповідав, скільки було у Нього сили: Авва! Адонаї! І побачили вони Його, навіть самого Його, бен Блума Ілію, посеред хору ангельського, який лине до сяйва слави під кутом сорок п’ять градусів над шинком Доногоу на Малій Грін-стрит, як шмат гною з лопати{667}.

Епізод 13

Літній вечір почав охоплювати землю своїми таємничими обіймами. Ген-ген на заході сідало сонце, й останній відблиск швидкоплинного дня затримався, пестячи море й берег, гордий мис, любий старий Гаут, що, як завжди, стеріг води затоки, порослі водоростями каменюки уздовж Сендимаунта, і — найостанніше, але найпалкіше — скромну церкву, з якої подеколи плинула в навколишню тишу молитва тій, яка в своєму чистому сяйві споконвіку править за маяк серцям людським у розбурханому вирі, Марії, зірці морів{668}.

Три подруги сиділи на каменях, тішачись вечірнім краєвидом і повітрям, яке було свіже, але не занадто прохолодне. Не раз і не два, а безліч разів приходили вони в цей улюблений затишний куточок, щоб зручненько побалакати біля іскристих хвиль і обговорити дотичні до жіноцтва справи. Сіссі Кєфрі й Еді Бордмен з немовлям у колисці, і Томмі та Джекі Кефрі, двійко кучерявих хлоп’ят, убраних у матроські костюмчики й приналежні до них шапочки, з написом «H.M.S.[232] Белайл». Бо Томмі й Джекі були близнята, яким заледве чотири роки минуло, часом галасливі й капосні близнята, однак, незважаючи на те, люба малеча з ясними веселими личками, дуже мила й кумедна. Вони тулялися в піску, копирсали його лопатками, носили відерцями, будуючи фортеці, як то звичайно роблять діти, або гралися своїм великим різнобарвним м’ячем, раді-радісінькі. А Еді Бордмен колихала повновиде немовля поштовхуючи колиску, а той юний джентльмен аж бульки пускав од утіхи. Йому було ще тільки одинадцять місяців і дев’ять день, але цей малий качанчик уже починав лепетати, вимовляти перші дитячі слова. Сіссі Кефрі нахилилася полоскотати товстеньке черевце і гарненьку ямочку на підборідді.

— Ну ж бо, дитино, — сказала Сіссі Кефрі. Скажи дуже-дуже. Я хочу водички.

І дитина пролепетала за нею:

— А оту титки.

Сіссі Кефрі приголубила кохану крихітку: вона ж бо нестямно любила діток і так терпляче ходила коло маленьких хворих, а Томмі Кефрі зроду не можна було присилувати, аби він випив рицини, якщо Сіссі Кефрі не затисне йому носа, пообіцявши дати окраєць чорного хліба помазаний золотавою мелясою. Ця дівчина хоч кого вміла уговкати! Та немовлятко було як те щире золото, а що вже гарненьке — ну чисто тобі лялечка в своєму новенькому ловкенькому нагрудничку. Сіссі Кефрі аніскілечки не скидалася на тих зіпсутих красунь кшталту Флори Мак-Флімзі{669}. Щиросердішої за неї дівчини ще зроду-віку на світі не було, її циганські очі завжди сяють усмішкою, а з червоних, як спілі вишні, уст готове зірватися пустотливе слівце, сама ж миленька, мов ясочка. А Еді Бордмен і собі сміялася з кумедної мови свого малого братика.

Аж тут саме виникла невеличка сварка між мастером Томмі й мастером Джекі. У хлопців вдача завжди хлопчача, і наші близнята не становили винятку з цього золотого правила. Яблуком розбрату став піщаний замок, який мастер Джекі збудував, і архітектуру якого мастер Томмі вважав за потрібне поліпшити, додавши портал, схожий на той, що у вежі Мартелло. Та коли мастер Томмі був затятий, то мастер Джекі теж був упертий і, виправдовуючи афоризм, що дім кожного малого ірландця є його замок, він напав на свого ненависного суперника і то з таким успіхом, що можливий нападник доскочив лиха, а з ним (ой леле!) і жаданий замок.