Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Хлюпав і хлюпав їй на груди живою водою.
Бог мовчав.
Ольвія холонула…
Тапур у відчаї хлюпав і все ще вірив, що Ольвія оживе від живої води Пама-Лама.
Не бачив, як його воїни витягли із кущів божевільного перса з дико виряченими очима і розпухлими, спеченими губами.
Свиснув меч, покотилася голова у траву, а він встиг ще зробити кілька кроків до води, перш ніж упав безголовий…
– Боже… – шепотів Тапур, холонучи від того, що на його руках холола Ольвія. – Де ти подівся, добрий боже вічної молодості і життя? Чому мовчиш? Ти ж бог життя. Як ти міг впустити у своє царство смерть?.. Як міг??? Як міг??? – закричав він, не тямлячи себе.
Бог мовчав.
Руки Тапура тремтіли, й Ольвія на руках у нього теж тремтіла. І йому у відчаї здавалося, що вона оживає… Всього він міг чекати. Навіть власної загибелі, але тільки не цього… Багато, дуже багато бачив він на своєму віку смертей і звик до них, як звикають до чогось звичайного, буденного…
Але такої безглуздої, такої дикої і жорстокої смерті уявити не міг…
– Боже Пама-Лама-а-а??? – востаннє закричав він.
Бог мовчав.
На озері із живою водою – ані шелесне.
Ольвія не оживала…
І чи не вперше Тапур збагнув, що смерть – то не просто звичайна, буденна подія. Смерть – то страшна річ. І жорстока. Бо жорстокішого за вбивство живого життя не може бути нічого у світі.
«І вода у цьому озері мертва, і бог його – мертвий бог», – подумав він, і від тієї думки, від того усвідомлення своєї безвихідності йому стало боляче й тяжко.
Його пік тупий біль, а бог мовчав, а Ольвія холола на його руках, і тіло її терпло й дерев'яніло.
«Втікали від злого духа, а наздогнали смерть», – подумав він, і одна сльоза – перша й остання у його житті – викотилася з ока і впала Ольвії на холодне, мертве лице…
І пили того дня всі чоловіки Скіфії хмільне вино перемоги.
І пив його з усіма чоловіками Скіфії і Тапур.
Але дуже гірким і терпким видалося йому хмільне, солодке вино перемоги. І не міг він захмеліти, хоч і багнув того, і не міг він забутись, хоч і багнув того. І коли воїни заспівали давню скіфську пісню чоловічої мужності, він теж підхопив її, сподіваючись хоч у пісні знайти – хоч на мить знайти! – забуття:
Ми славим тих, хто степ любив безмежний,
Ми славим тих, хто зріс в сідлі коней прудких,
Ми славим тих, хто вмів любить жінок вродливих,
Хто сонце дав синам і звагу батьківську безстрашну.
Ми славим тих,
хто пив бузат хмільний у дружнім колі
І побратимству вірний був щодня й завжди.
Ми славим тих,
хто, полум'я уздрівши веж сторожових,
Сідлав коней і мчав на бій із кличем бойовим.
Хто в січі злій пив кров гарячу ворогів.
Ми славим тих, хто мужньо в інший світ пішов,
У битві смерть свою лице в лице зустрівши.
Епілог
І зачинив Тапур двері навіки
Ольвію поховали в межиріччі Борисфену і Танаїсу, у безмежнім краї кочівників, неподалік караванного шляху, що поспішав скіфськими степами до далеких берегів Гостинного моря.
Поховали на узвишші, на Трьох Вітрах, щоб здалеку було видно на рівнині її могилу, щоб і Ольвії також було далеко видно.
А видно Ольвії, як внизу, на рівнині, степ мріє, видно, аж ген до обрію, де кряжі синіють, де голуба стрічка Борисфену зливається з блакитним небом. Та ще видно, як вдалині неквапливо повзе валка по караванній дорозі, прямуючи до моря, до ласкавого і теплого Понтусу Еуксіносу – Гостинного моря, до щасливого міста Ольвії.
Далина…
Сива ковила на вітрах гойдається…
Марево вдалині блукає.
Пролетить орел.
Мигне степом руда лисиця, і довго потім зелені трави полум'яніють, наче підпалені лисячим хвостом.
Пронесеться табун, а ген на обрії промчать вершники.
Пройдуть обабіч могили сторожкі дрохви, свисне рудий бабак, прошумить вітер, линучи на південь, теж до берегів Гостинного моря, пропливе вгорі самотня хмарка… Зупиниться над високою могилою, задумається, потемніє…
І впаде тоді вниз кілька крапель, блиснуть вони сльозинками на зеленім листі, зітхне вітер, і попливе хмарка далі – сумна і печальна…
Тиша.
А то зненацька прокотиться степами грім, лункий, гуркітливий, зашумлять вітри, женучи поперед себе важкі чорно-сині хмари… Загуде, засвище вітрисько, пригинаючи ковилу до землі, потемніє в степу, насупиться-нахмуриться далина, закутається у важку сіру кирею… На обрії, де кряжі, аж чорно стане, там лютують блискавиці, небо краячи… Розійдеться грім-громенко над степами, погуркає, аж тріск та виляск навколо стоять, а тоді раптово затихне, затаїться десь у небі, ніби його й не було… На мить стане так тихо в степу, що аж у вухах лящить від тиші, і все живе принишкне в очікуванні чогось страшного… Сюркне десь коник раз-другий, сполошено крикне птах, і знову німо… А небо чорніє, як гнівом наливається, а тоді – тр-р-ра-ах!!! Аж виляски пішли. І знову тиша, тільки тривожно засвистять бабаки, ховаючись по норах… Та ось вже вухо починає вловлювати віддалений шум, ще не ясний, не чіткий. Але тривожний, загрозливий, всеперемагаючий. Шум наростає з кожною хвилею, він наче мчить з глибини степу на широких могутніх крилах, а іноді пересідає у залізну колісницю і – гримить, гримить, гримить… Та ось грім затих, тільки чути зляканий шелест ковили, а потім засвистіло все навколо, загуло, завертіло, як у вирі, і вже степ потонув у тім сум'ятті…
Потемніло до болю в очах, і линула злива…
І зник світ за водяною стіною, тільки тріск стоїть, а що там за дощем – піди розглянь.
Як зненацька примчить, так зненацька і вгамується водна стихія. Потягне грім за собою хмари, пошумить злива далі, на обрії ще дужче потемніє, і там – наче кінець світу. А тут почне хутко вигодинюватися, блискавиця ще кілька разів черконе по небу, і почне затихати грім, тільки далеке відлуння ще бурчатиме в степу, затихаючи, завмираючи… Вигляне сонце, зелений вмитий степ спалахне барвами, і встане між небом і землею веселка… Одне коромисло її, здається, там, у морі, воду п'є, а друге тут, за могилою Ольвії. А може, і на її могилі…
Тихо стане, свіжо, чисто, легко…
– Гроза… – скаже Тапур і вийде із білого шатра, і довго-довго дивитиметься в потемнілу далину, де під барвистою веселкою стоїть висока могила на
