Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Скопасіс був задоволений з того, що події так повернулися і охоронці мосту, злякавшись, пристали до скіфів. Хай самі руйнують міст, це буде, далебі, краще, аніж затівати з ними бійку і гаяти добрий день. Краще він кинеться навстріч персам і спробує несподіваним ударом в середину орди розколоти її і захопити Дарія або ж його полководців… Від цієї думки Скопасіс не міг усидіти в сідлі, і кінь під ним гарцював… Захопивши Дарія, Скопасіс прославиться на всі віки, і про нього будуть говорити, як про переможця персів. А коли Іданфірс збереться у світ предків, то він, Скопасіс, стане владикою Скіфії.
– Знищуй міст, бо нам немає коли чекати! – крикнув Скопасіс. – Наші коні не вміють довго стояти на однім місці. Або на вас кинуться, або на персів.
– До вечора од мосту не залишиться і згадки! – пообіцяв чоловік у білому, і по якомусь часі іонійці справді почали розбирати міст. Вони зняли канати, які були прив'язані на скіфському березі до паль, і почали відводити перші трієри, на яких і лежав міст… Затріщало дерево, полетіли у воду колоди, посипалась земля із настилу… Чекати ж, доки вони розберуть увесь міст, нетерпеливий Скопасіс не став, а кинувся з усім військом навстріч персам, котрі, за його передбаченням, мусили вже бути десь близько. Міст його більше не цікавив, Скопасіс мчав уперед із святою вірою, що саме його боги вибрали тим, хто схопить царя царів і на своєму аркані приведе до владики Іданфірса.
Та тільки скіфи зникли за обрієм, як іонійці, посміюючись, почали зводити назад трієри, знову прив'язали канати на скіфському березі до паль, підсипали землі, що було висипалась, і міст знову був готовий, цілий, як і раніше.
Скопасіс розминувся із персами.
Він шукав їх на головному шляху до Істру, тоді ж як перси дісталися мосту кружним шляхом…
Мосту біля скіфського берега не було. Перси не знали, що іонійці, порадившись між собою, вирішили на ніч – а раптом скіфи повернуться до ранку? – відвести од берега трієри із частиною мосту. Якщо ж перси першими прийдуть, їх легко буде знову звести, якщо ж скіфи – тоді доведеться його руйнувати…
Але першими прийшли перси.
Висипали на берег опівночі, мокрі – всю ніч їх поливала злива – злі, налякані, нетерплячі, маючи лиш одне бажання: якомога швидше опинитися на тім боці. На тім боці у безпеці.
Мосту не було.
Билася у берег хвиля, тиша, пітьма…
Злякалися перси, заметалися берегом, почали кричати, пересилюючи шум вітру і дощу:
– Іонійці, зрадники підлі, де ви поділи міст?!!
– Ми знайдемо вас і на тім березі і виріжемо до одного усе ваше плем'я!!!
І тут спалахнули посеред ріки головешки, і перси побачили, що міст цілий, а немає його тільки біля скіфського берега, а побачивши те, враз ожили…
– Владико?!! – кричав Гістіей. – Ми одвели кінець мосту, щоб скіфи його не захопили. Вони вже приходили сюди.
– Давай швидше міст!! – загаласувала орда.
Доки підводили до берега трієри і закріплювали канати, Дарій нервово кусав губи, бо до останньої миті чекав скіфського нападу і все ще не вірив, що йому пощастило вислизнути із їхніх степів. Але доки під копитами його коня лишатиметься хоч жменя скіфської землі, він не може почувати себе у безпеці. Лив дощ, та Дарій його не помічав, швидше б наводили міст!..
Плащ на ньому був мокрий, хоч викрути. Текло за спину, геть промокли плечі. Він міг би пересісти в закриту кибитку і перевдягтися в сухе, але лінь було ворухнути рукою, не те що вставати з коня. Та й чого вставати? Що від того зміниться? Йому вже все одно, скіфський похід він програв, а решта… все дріб'язок. Надійшло якесь отупіння, збайдужіння, лише одна думка була ще живою: швидше б на той берег. Все інше – не варте уваги. І дощ також… Все минеться, все забудеться, тільки б швидше на той берег. Попереду його ще чекає багато блискучих перемог, і скіфський похід забудеться, як його й не було.
А дощ як найнявся, то припускав, зриваючись у зливу, то затихав і сіявся дрібний, настирливий… Із сірої дощової мли ледь виступали ряди «безсмертних». Військо його розтяглося степами, до Істру дісталася лише його голова – «безсмертні» з царем та його наближені, лучники і списоносці. А решта вершників ще десь скаче степами, десь бредуть ще степами піші, бредуть, якщо їх не вирубали піші скіфи.
Він заплющив очі, відчуваючи, як по його обличчю збігають потоки дощу, але сидів у сідлі непорушно, наче закляк… Кілька разів під'їздив до нього вірний Гобрій, щось говорив, певно, благав його пересісти в кибитку, та він не озивався і не ворушився, і Гобрій відставав… А дощ все лив і лив… Хоч би швидше навели міст, чи довго будуть вовтузитись на Істрі іонійці? Як повільно сунуть трієри, підводячи до скіфського берега міст.
І як повільно плине час.
І цей дощ… Який надокучливий дощ. Заплющити очі, щоб нічого не бачити, замкнутися в собі… в собі… Від усього світу відгородитися… Побути б хоч мить на самоті… Хоч одну мить.
Чи він задрімав під дощем, сам мокрий, сидячи на мокрому коні, і йому привиділось, чи й справді… На високім скіфськім березі з'явилося двоє… Придивившись, він упізнав скіфа Спаніфа і сака Сірака. Обоє низькорослі, в якомусь дранті, вони стояли на кручі плече в плече і шкірили зуби.
– Підле плем'я!.. – пробурмотів він.
– Царю, із Персії прибув гонець, – донісся до нього голос, і він, здригнувшись, повільно звів голову.
– Царю, – говорив Гобрій. – Із Персії прибув гонець.
Він кивнув, і тієї ж миті до нього підбіг гонець у мокрому забрьоханому плащі.
– Персія радіє, що цар покорив скіфів! – вигукнув гонець. – Персія готується врочисто зустріти царя царів!
Дарій мовчав, суплячи брови, з яких скочувалися краплини дощу.
– Царю! – Ми всі є свідками твоєї блискучої і незрівнянної перемоги над скіфськими племенами! – вигукнув Гобрій. – Кочовики розбіглися по своїх степах і тремтять, як бабаки в норах!
У Дарія наче камінь спав з душі. Він вдячно глянув на Гобрія і повернувся до гінця.
– Які ще вісті ти привіз мені?
– Твій син, цар Ксеркс, велів передати, що в царстві твоєму великому мир і благополуччя. Але саки повстали і не визнають тебе більше за владику.
