Українська література » Сучасна проза » Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Читаємо онлайн Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
повністю не знищили, як то треба було, а лише вигнали їх з ганьбою із своєї землі. – Помовчав, замислено в далину дивлячись. – Але й це немало. Бо це – велика і славна побіда. І нею ми зміцнили своє становище, відчули себе силою, яка здатна ламати хребет іншій, ще більшій силі. Тепер ми будемо наводити лад у себе вдома, у своєму краї. Будемо гуртувати, збирати і зміцнювати Скіфію, щоб жоден ворог не посмів більше зазіхати на наші краї. А щодо персів, то маю ось що сказати вам, вожді мої: чи будемо сидіти й радіти, що перси втікають за Істром, що ми їх побили малою своєю кров'ю, а чи, може, сидіти нам ще рано?

– Дозволь слово мовити, владико, – забасив дебелий та кремезний скіфський богатир, вождь Таксакіс, аж чорний від степової засмаги. – Хто як, а тільки я радіти не збираюся. Я такий, що ще поганявся б за Дарієвим воїнством. А чого? Руки мої ще тримають зброю, то чого сидіти і радіти? Гнати персів треба, гнати і за Істром, – і погладив свою дубину, оковану залізом. – А потрощив я перських голів чимало, ой потрощив! Так і лущив їх, так і лущив, як шкаралупу!

– Владико, дозволь слово мовити, – озвався Тапур, ставлячи на білу повсть золоту чашу. Іданфірс кивнув головою, запрошуючи його говорити. – Я думаю, що треба негайно послати за Істр наше військо і поганяти Дарія ще й у тамтешніх краях. Заодно ми провчимо й фракійців у лисячих шапках – більшість із них виступила на боці персів, ворогів наших.

– Якщо не провчимо лисячі шапки, – втрутився Скопасіс, – то не будемо мати спокою на заході скіфських земель. Ти знаєш, владико, що фракійці давно зазіхають на наше добро, не раз їхні зграї перепливали Істр і шастали в наших краях – жінок ловили наших, коней. Настав час дати лисячим шапкам по… шапках! – весело вигукнув Скопасіс. – І дозволь, владико, це зробити мені!

Примружившись, Іданфірс потеплілими очима дивився на Скопасіса – одного з найвідоміших своїх вождів. Хитрий, кмітливий, везучий Скопасіс! Хоч трохи довірливий – іонійці й скористалися цим. Але навчений раз, вдруге Скопасіс не швидко повірить лисячим словам ворогів.

– Що ж, бути по-твоєму, – Іданфірс ляснув долонею по коліні. – Дай по шапці лисячим шапкам! На поміч тобі даю Таксакіса. Удвох поколошкаєте за Істром персів і будете їх гнати доти, доки вони не забудуть дорогу в наші краї!

– Я готовий! – вигукнув Таксакіс, однією рукою піднімаючи свою важенну дубину. – Ох і погуляє оця штука по перських головах ще й за Істром!.. Відведу душечку свою, відведу…

– Тапур залишиться зі мною, – підсумував Іданфірс. – Вдома зараз теж клопоту чимало, та й племена деякі треба провчити. Ті, які нам не хочуть коритися. А чого – ми тепер сила і будь-яку силу скрутимо в баранячий ріг!

Як було вирішено, так і вчинено: відбірні кінні війська під орудою вождів Скопасіса і Таксакіса перейшли невдовзі Істр (скіфи знали броди на Істрі) й кинулись в погоню за персами, «віддячуючи» заодно і їхнім спільникам – фракійцям.

За шістдесят днів і ночей перського походу в Скіфію, коли він ні на одну мить не випускав із свого ясного розуму хід війни, Іданфірс постарів, зсутулився, ізсохся, зробившись ще меншим, ще тендітнішим на вигляд і ніби увесь аж світився. Протягом тих шістдесяти днів і ночей війни він віддавав всього себе перемозі, віддавав до останньої краплі сили й життєвої снаги. І тепер тихо, на очах у люду свого догорав, як суха бадилина. Молоді та дужі його вожді ганялись десь за Істром за персами, скіфський люд з піснями повертався з півночі у свої кочовища, а владика їхній ніби вже нічого не бачив і не чув, і нічому не радувався. Віддавши всього себе перемозі, він більше собі вже не належав, і здавалось, що все інше його вже не цікавить, не хвилює. Він з трудом вже сідав на коня, а потім і зовсім перестав підходити до нього, зробився тихим, мовчазним та все думав, що час йому, що пора йому вже збиратися у світ пращурів. В цьому світі він своє зробив – врятував край свій від чужинської навали, віддав всього себе побіді, тож більше йому в цьому світі робити нічого. Відчував, що життя його завершувало своє останнє коло.

І добре – дякуючи богам! – завершувало.

Для чого людина живе у світі білому, думав Іданфірс і беззвучно шепотів сухими, синюватими губами: а заради справи, якій людина служить. Справа ж його, як владики Скіфії – захист землі рідної. Він захистив її, виконав свій священний обов'язок, тепер можна передати Золоту Вуздечку молодим. Хай вони володарюють і захищають край свій. А він своє зробив, і справа його, якій служив – перемогла. Тепер нове життя почнеться у цих краях, а нове життя завжди належить молодим.

Для чого людина живе на світі білому?

Щоб слід свій лишити на чорній землі під ясним сонцем.

Він лишив свій слід, і добрий слід лишив на землі своїй. Тож – пора. До прадідів, до пращурів.

…Минуть віки, не один десяток їх пронесеться над скіфською землею, а люд скіфський з уст в уста передаватиме легенди про старого, і мудрого, і хитрого владику Іданфірса, про те, як він переміг велетенську орду чужинського царя. Переміг не більшим військом, а великим хистом полководця, не проливши при цьому скіфської крові… Майбутні покоління співатимуть героїчних пісень про подвиг Іданфірса, передаватимуть перекази, де правда і фантазія вже переплетуться навічно, воїни і вожді в шанобі завмиратимуть при одній лише згадці цього славетного імені, і кожний скіф, опоясаний акінаком, клястиметься іменем Іданфірса, як іменем самого бога. І виросте легендарна постать Іданфірса, і стане він найбільшим скіфським велетом для всіх майбутніх поколінь, і всі будуть свято вірити, що за життя Іданфірс і справді був богатирем, якого досі світ не знав і не скоро знатиме.

І слава про скіфів, як про непереможний народ воїнів, нестримних Вершників з Луками, облетить всі тамтешні народи і племена, прогримить у віках і набагато переживе самих скіфів.

Розділ вісімнадцятий

Де ти подівся, боже вічної молодості і життя?

Перед нею було озеро із джерельною водою.

Вона здивовано кліпала очима, не вірячи баченому.

Невідь-де взялася серед одноманітних рівнин гарячого степу ця незвичайна балка з живою водою бога вічності. Ніби із-під землі вона виринула, дихнула свіжістю. Мовби й не було нагорі спопеляючого сонця, пустельного степу навколо.

– Що це?.. – вражено

Відгуки про книгу Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: