Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Тут теолог переходить у наступ і говорить досліднику природи: «А хто тобі відкрив закони природи? Звідки ти знаєш, що чудеса, замість бути винятками, не є радше проявами невідомих тобі явищ? Ти ж не можеш сказати, що точно знаєш закони природи, які протиставляєш установленням релігії. Промені свого погляду ти пояснюєш законами оптики; яким же чином вони, проникаючи повсюди і ні на що не наштовхуючись, зустрівши раптом дзеркало, повертаються, неначе відбилися від якогось пружного тіла? Звуки також відбиваються, а луна є їхнім образом; з певним наближенням до них можна застосувати ті ж закони, що й до променів світла, хоча вони й мають радше умовний характер, тоді як промені світла здаються нам тілами. Але ти цього не знаєш, бо, по суті, не знаєш нічого».

Дослідник природи повинен визнати, що нічого не знає, однак додає: «Якщо я не в змозі визначити чуда, то ти, в свою чергу, сеньйоре теолог, не маєш права відкидати свідчення отців церкви, які визнають, що наші догмати й таємниці існували вже в дохристиянських релігіях. Оскільки ж вони не увійшли в ті попередні релігії за допомогою об’явлення, то ти мусиш наблизитися до моєї думки й визнати, що ті самі догмати можна було сформулювати й без допомоги чудес. Зрештою, — говорить дослідник, — якщо ти хочеш, аби я тобі відверто сказав, що думаю про походження християнства, то прошу послухати: храми древніх були просто бойнями, їхні боги — безсоромними розпусниками, але в певних громадах побожних людей панували значно чистіші засади і приносилися менш відразливі жертви. Філософи позначали божество іменем «Теос», не називаючи ні Юпітера, ні Сатурна. Рим тоді підкорював землю й залучав її до своїх паскудств. У Палестині з’явився учитель Божий, почав навчати любити ближнього, зневажати багатства, прощати кривди, коритися волі Батька, який на небі. За життя за ним ішли прості люди. Після його смерті вони поєдналися з людьми просвіченими й вибрали з поганських обрядів те, що найбільше відповідало новій вірі. Нарешті отці церкви звернулися з амвонів з блискучими проповідями, значно переконливішими від тих, які досі лунали з трибун. Таким чином, за допомогою явно людських засобів християнство утворилося з того, що було найчистішим у релігіях поган і євреїв.

Саме так завжди здійснюються вироки Провидіння. Творець світів міг, без сумніву, виписати вогняними літерами на зоряному небі свої святі закони, але не зробив цього. Він сховав у стародавніх містеріях обряди досконалішої релігії, зовсім так, як у жолудях ховає ліс, який шумітиме колись над нашими нащадками. Ми ж самі, хоча й не знаємо про це, живемо серед причин, над наслідками яких чудуватимуться нащадки. Тому ми й називаємо Бога Провидінням; в іншому випадку ми б називали Його всього лиш Могуттю».

Так уявляє собі дослідник природи початки християнства. Теолог з ним аж ніяк не погоджується, але й не насмілюється спростовувати його, бо бачить у поглядах свого противника слушні й великі думки, які схиляють його бути поблажливим до помилок, які можна вибачити.

У цей спосіб погляди філософа і теолога можуть, подібно до ліній, відомих під назвою асимптот, ніколи не зустрічаючись, щораз більше наближатися одні до одних, аж до відстані меншої від будь-якої, яку ми можемо собі уявити, тобто різниця між ними буде менша від будь-якої різниці, яку можна визначити, і від будь-якої кількості, яка може бути оцінена. А якщо я не в стані оцінити різницю, то по якому праву можу я виступити зі своїми поглядами проти своїх братів і Церкви? Чи ж можу я сіяти свої сумніви серед віри, яку вони визнають і яку прийняли за основу своєї моральності? Без сумніву — ні; я не маю такого права, і тому визнаю це всім серцем і душею. Дон Ньютон і дон Лейбніц, як я сказав, були християнами і навіть теологами; цей останній багато займався возз’єднанням Церков. Щодо мене, то я не вправі називати свого імені після цих великих людей; я вивчаю теологію в трудах творення, щоб знаходити нові причини славити Творця.

Сказавши це, Веласкес зняв капелюх, обличчя його набрало задумливого вигляду, і він поринув у роздуми, які в аскета можна було б узяти за екстаз. Ребека дещо зніяковіла, я ж зрозумів, що для тих, котрі хочуть похитнути у нас релігійні основи і підмовити перейти у віру Пророка, з Веласкесом це буде настільки ж складно, як і зі мною.

День тридцять восьмий

Відпочинок попереднього дня підкріпив наші сили. Ми охочіше рушили в дорогу. Вічний Жид учора не показувався, бо, не маючи права ні хвилини залишатися на місці, міг нам розповідати свою історію тільки тоді, коли ми були в дорозі. Однак не встигли ми проїхати й чверть милі, як він з’явився, зайняв своє звичне місце між мною і Веласкесом і почав так:

Продовження історії Вічного Жида

Деллій старів і, відчуваючи наближення останньої години, прикликав мене з Германусом і наказав нам копати в пивниці одразу біля дверей, сказавши, що ми знайдемо там маленьку скриньку з бронзи, яку повинні йому принести. Ми виконали його накази, знайшли й принесли йому скриньку.

Деллій дістав ключ, який висів у нього на шиї, відкрив скриньку й сказав нам:

— Ось два пергаменти з усіма підписами й печатками. Перший запевнить тобі, сину мій, володіння найпрекраснішим домом у Єрусалимі, другий же є борговою розпискою на тридцять тисяч дариків і проценти, що наросли за багато років.

Тоді розповів мені історію мого діда Єзекії і дядька Седекії, після чого додав:

— Цей жадібний і підлий чоловік ще й досі живий, і це доводить, що докори совісті не вбивають. Діти мої, коли я помру, їдьте до Єрусалиму, але нікому не відкривайтеся, поки не знайдете собі покровителів; можливо, навіть варто було б почекати, поки Седекія помре, а це — враховуючи його похилий вік — має невдовзі настати. А тим часом зможете жити на п’ятсот дариків; знайдете їх зашитими в моїй подушці, з якою я ні на мить не розстаюся. І ще одну пораду хочу вам дати: живіть завжди чесно, а за це вечір вашого життя буде спокійний. Щодо мене, то я помру, як і жив — тобто співаючи, і буде це, як говориться, лебединою піснею. Гомер, такий же сліпий, як і я, склав гімн Аполлону, який