Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Несподівано в дверях вагона з’явився надпоручник Лукаш.
— Швейку, йдіть-но сюди, — сказав він. — Облиште це ідіотське патякання, а краще ідіть поясніть мені одну справу.
— Вже йду, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте.
Надпоручник Лукаш повів Швейка з собою, дивлячись на нього якимсь чудернацьким поглядом.
У надпоручника Лукаша на лекції капітана Сагнера, яка завершилася такою невдачею, виявився певний детективний хист: розв’язувати загадки, хоч у цьому випадку не треба було вдаватися до якихось особливих розумових комбінацій, бо за день до від’їзду Швейк йому доповів: «Пане обер-лейтенанте, в батальйоні є якісь книжки для панів офіцерів. Я їх приніс з полкової канцелярії».
Тому, коли вони перейшли другу колію і зупинились біля погаслого паровоза, що чекав уже тиждень на якийсь поїзд з боєприпасами, Лукаш прямо запитав:
— Швейку, як це, власне, було тоді з тими книжками?
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, це дуже довга історія, а ви завжди зволите хвилюватися, коли я докладно розповідаю. Пам’ятаєте, ви, подерши інструкцію про воєнну позику, хотіли мені дати потиличника за те, що я розповідав вам про одну книжку, де було написано, як раніше, в час війни, люди платили за вікна: за кожне вікно по двадцять гелерів і за кожну гуску стільки ж.
— Так ми з вами, Швейку, до кінця не дійдемо, — урвав Швейка надпоручник, продовжуючи допит, при якому він вирішив, що секретна суть цієї справи повинна залишитися в таємниці від Швейка, щоб той негідник ні про що не дізнався.
— Ви знаєте Ганггофера?
— А що він за цяця? — чемно запитав Швейк.
— Це німецький письменник, ви, опудало, — відповів надпоручник Лукаш.
— Їй-бо, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк з виразом мученика, — я з жодним німецьким письменником особисто не знайомий. Я знав особисто лише одного чеського письменника, Владислава Гаєка з Домажлиць. Він був редактором «Світу тварин», і я йому продав звичайнісінького дворнягу за чистокровного шпіца. Це був дуже веселий і добрий пан. Ходив до одного шинку і завжди там читав свої оповідання, та такі смутні, що всі реготалися, а він плакав і платив за всіх присутніх, І ми мусили йому співати:
Домажлицька брама
Дуже гарна стала.
Хто цю браму малював,
Той дівчаток милував,
Та його давно немає,
Вже в землі відпочиває.
— Швейку, ви ж не в театрі. Горлаєте, як оперний співак, — злякано засичав надпоручник Лукаш, коли Швейк проспівав останній рядок. — Я вас не про це питаю: я хотів тільки знати, чи ви зауважили, що ці книжки, про які ви мені згадували, написав Ганггофер. Так що ж сталося з тими книжками? — люто вибухнув надпоручник.
— З тими, що я приніс із полкової канцелярії до батальйону? — замислено спитав Швейк. — Їх справді написав той, про якого ви мене питали, чи я, пане обер-лейтенанте, не знайомий з ним. Я дістав телефонограму прямо з полкової канцелярії. Вони, мабуть, хотіли ці книжки відіслати до батальйонної канцелярії, але там нікого не було, навіть чергового, бо перед від’їздом на фронт усі мусили бути в буфеті, адже ніхто не знає, чи доведеться там сидіти ще коли-небуть. І вони там, кажу, пане обер-лейтенанте, сиділи, сиділи й пили. По телефону ніде — ні там, ні в інших маршових ротах — не змогли нікого зловити. Отже, пам’ятаючи, що ви мені як ординарцеві наказали чергувати біля телефону, поки нам не приділять телефоніста Ходоунського, я сидів і чекав, аж поки й на мене прийшла черга. В полковій канцелярії лаялися, мовляв, нікуди не можна додзвонитися, а одержано телефонограму, щоб маршова батальйонна канцелярія забрала в полковій канцелярії якісь книжки для панів офіцерів з маршового батальйону. А я ж, пане обер-лейтенанте, знаю, що на воєнній службі треба діяти швидко, то я й протелефонував до полкової канцелярії, мовляв, я сам ці книжки заберу й віднесу до батальйонної канцелярії. Дали мені там тих книжок цілий лантух, насилу я його допер до нашої ротної канцелярії. Там я ці книжки переглянув. І ось тоді в мене виникла думка. Фельдфебель-рахівник з полкової канцелярії мені сказав, нібито, згідно з телефонограмою до полку, в батальйоні знають, що їм з цих книжок належить вибрати, котрий саме том, бо всі ці книжки, треба вам знати, були в двох томах. Перший том окремо, другий том окремо. Я ще ніколи так не сміявся, як тоді, бо я перечитав дуже багато книжок, але ще ніколи не починав читати з другого тому. А той мені ще раз повторяв: «Ось тут перші томи, а тут — другі. Котрий том панове офіцери повинні читати, вони вже знають». Я вирішив, що вони усі там перепилися, бо коли читати книжку спочатку, то треба починати з першого тому, ми ж не євреї і не читаємо задом наперед. Та ще такий роман, який я приніс про «Sunden der Vater». Я, треба сказати, вмію і по-німецькому. Того ж то я у вас питав, пане обер-лейтенанте, по телефону, коли ви повернулися, а я вам доповідав про ці книжки, чи, бува, на війні не пішло все догори ногами і чи не читають тепер книжок у зворотному порядку, спершу другий, а пізніше перший том. А ви мені сказали, нібито я п’яна худобина, коли не знаю, що й в «Отче наш» спочатку іде «отче наш», а потім «амінь». Вам недобре, пане обер-лейтенанте? — співчутливо спитав Швейк, коли зблідлий надпоручник Лукаш ухопився за сходинку, що вела до котла погаслого локомотива.
На блідому обличчі надпоручника не було ніякого виразу люті. Воно було скоріш розпачливо безнадійне.
— Далі, далі Швейку, це все байдуже, мені вже краще…
— Отож, кажу, — звучав на порожніх коліях лагідний Швейків голос, — і я був такої самої думки. Одного разу я купив кривавий роман про Рожа Шаваню з Баконського лісу, а там бракувало першої частини,