Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Я вже добре не пам’ятаю, що нам далі розповідав пан Штендлер. Але він вів з тією панею, що лежала на постелі, дуже інтелігентну розмову, мовляв, подружнє життя не завжди веде просто до брами щастя, і обопільний обов’язок подружжя приборкати хтивість, очистити і одухотворити свою плоть. «Тим часом, — розповідав пан Штендлер, — я поволі почав роздягатися, а коли вже був роздягнений, то зовсім одурів і зробився як дикий олень під час гону, до кімнати ввійшов мій добрий знайомий Стах, теж приватний детектив, з підприємства нашого конкурента, пана Штерна, куди в свою чергу звернувся пан Грот у справі своєї дружини, яка нібито теж із кимось тягається. Цей Стах тільки промовив: «Ага, пан Штендлер з панею Гротовою. Вітаю!» Тихо зачинив за собою двері і вийшов. «Тепер уже все одно, — сказала пані Гротова, — нема чого так квапитися з одяганням, та й біля мене місця досить». — «Мені, вельможна пані, справді йдеться про місце», — відповів я, сам не розуміючи, що говорю. Пам’ятаю тільки, я щось розводився про те, що, коли між чоловіком і жінкою завелися чвари, це позначається також і на вихованні дітей». Далі він розповів нам, як швидко одягся, як дременув і як вирішив зараз же розповісти про все своєму шефові, пану Ходоунському. Але спочатку зайшов підкріпитися, та коли повернувся до контори, по ньому вже віддзвонили, бо, поки він підкріплювався, туди з наказу свого шефа, пана Штерна, зайшов той Стах і завдав удар пану Ходоунському звісткою, якого, мовляв, той має агента в своїй приватній детективній конторі. А Ходоунський нічого кращого не придумав, як швиденько послати по дружину пана Штендлера, хай вона розправиться з ним сама, як належить поквитатися з чоловіком, якого послали для виконання службових доручень, а співробітник з контори конкурента переловлює його «in flagranti». «Відтоді, — завжди говорив пан Штендлер, коли згадував цю історію, — моя голова стала ще гудзуватішою».
— Отже, граємо у «п’ять-десять»?
Поїзд зупинився на станції Мошон. Уже смеркалося, і з вагонів нікого не випустили.
Коли рушили, з одного вагона пролунав гучний спів, немовби співак прагнув заглушити своїм ревом стукіт коліс. Якийсь вояк з Кашперських гір в побожному настрої не своїм голосом оспівував тиху ніч, яка спадала на угорські степи:
Gute Nacht! Gute Nacht!
Allen Muden sei’s gebracht.
Neigt der Tag stille zum Ende,
ruhen alle fleiss’gen Hande,
bis der Morgen ist erwacht.
Gute Nacht! Gute Nacht![197]
— Halt’s Maul, du Elender![198] — урвав хтось сентиментального співака, і той одразу ж замовк. Його відтягли від вікна.
Але працьовиті руки не відпочивали аж до ранку. Як і в інших в. агонах при світлі свічок, так і тут при світлі невеличкої гасової лампи, що висіла на стіні, грали в «чапари».
Швейк, коли хтось провалювався при «рабуванні»[199], заявляв, що це все ж таки найсправедливіша гра, бо кожний може виміняти собі стільки, скільки схоче.
— Граючи в «чапари», — пояснював Швейк, — примусово «рабують» лише туза або сімку, зате гравець, у разі потреби, має право зразу спасувати. Інші карти «рабувати» не обов’язково. Це вже можеш робити на свій ризик.
— Граймо в «здоров’ячко», — запропонував Ванек, і всі погодилися.
— Чирвова сімка! — оголосив Швейк, знімаючи карти. — Кожен по п’ятачку, і роздавати по чотири карти. Швидше. Бодай хоч трохи пограємо.
На всіх обличчях відбивалося таке вдоволення, немовби не було ніякої війни й вони їхали не в поїзді, який віз їх на фронт на великі криваві битви і різанину, а сиділи в якійсь празькій кав’ярні біля картярських столиків.
Після однієї партії Швейк сказав:
— Я ризикнув трати, не маючи в руках нічого путнього, я не думав, що, міняючи всі чотири карти, дістану туза. Куди ви прете з королем? Я вашого короля тузом.
В той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі били один одного своїми підданими.
* * *
В штабному вагоні, де сиділи офіцери маршового батальйону, відколи вирушили, панувала дивна тиша. Більшість офіцерів заглибилися в читання невеличкої книжки в коленкоровій оправі з написом: «Die Sunden der Vater». Nowelle von Ludwig Ganghofer»[200]. І всі одночасно вивчали сторінку сто шістдесят першу. Командир батальйону капітан Сагнер стояв біля вікна й тримав цю саму книжку, також розгорнену на сторінці сто шістдесят першій.
Він дивився на краєвид і розмірковував, як би це найзрозуміліше. пояснити всім, що треба робити з тією книжкою. Все це було строго секретно.
А офіцери, тим часом роздумували над тим, що полковник Шредер таки зовсім з’їхав з глузду. Він уже давно був трохи «теє», але ніхто не передбачав, що він схибнеться так зненацька. Перед відходом поїзда Шредер наказав скликати офіцерів на останню нараду, де й повідомив їх, що кожний одержить по книжці «Die Sunden der Vater» Людвіга Ганггофера {159} і що ці книжки він уже наказав віднести до батальйонної канцелярії.
— Панове, — промовив полковник надзвичайно таємничим тоном, — ніколи не забувайте сторінки сто шістдесят першої.
І от, заглибившись у зміст цієї сторінки, вони не могли добрати анічогісінько. На цій сторінці якась Марта підійшла до письмового столу, взяла звідтіля якусь роль і вголос розмірковувала, що глядачі мусять співчувати героєві. Потім на цій сторінці з’явився якийсь Альберт, Він безперестану жартував, намагався говорити дотепно, але без зв’язку з попередньою невідомою дією це звучало так по-дурному, що надпоручник Лукаш від люті аж мундштук перекусив.
«Збожеволів дідок, — думали всі. — Йому вже кінець. Тепер його переведуть у військове