Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

дурійте». Але він на мене як визвірився, кожен, каже, може грати як хоче. Ви б, каже, краще тримали язик за зубами, — він-бо скінчив університет. Але це йому дорого коштувало. Господар був наш добрий знайомий, офіціантка була з нами в дуже інтимних стосунках, а патрулеві розтовкмачили, що, мовляв, так і так, що все було в повному порядку. По-перше, сказали ми, з його боку дуже нечемно кликати вночі патруль і порушувати нічний спокій тільки через те, що він десь перед пивною послизнувся на ожеледі і їхав носом по тротуару, аж поки його не розтовк; ми ж його, боронь боже, і пальцем не торкнули, хоч він грав «мар’яж» по-шахрайському, ну, а коли ми це виявили, тут уже, ніде правди діти, він так швидко втікав, аж носом запоров. А що ми до нього ставилися просто-таки по-джентльменському, підтвердили і господар, і офіціантка, бо він на ніщо інше не заслужив. Сидів завжди від сьомої години вечора аж до півночі за однісіньким кухлем пива і склянкою содової води та корчив із себе бозна-яке цабе, бо, бачите, він був професором університету, а на «мар’яжі» розумівся, як свиня на апельсинах. Так, отже, хто тепер здає?

— Зіграймо в «прикупного», — запропонував кухар-окультист, — по двадцять гелерів і по два.

— То краще розкажіть нам, — сказав фельдфебель Ванек, — про перевтілення душ, так як це ви розповідали дівчині в буфеті, коли розбили собі носа.

— Про перевтілення душ я вже чув, — озвався Швейк. — Мені колись теж забандюрилося, пробачте за слово, взятися до тієї самоосвіти, щоб не плентатися десь у хвості. І пішов я до читальні Празького промислового товариства. Але тому, що я «на те свято надів стару лату» і виблискував голим задом, я так і не допхався до тієї самоосвіти. Мене туди не пустили. «Просимо, — кажуть, — вашу милість забиратися геть, поки цілі». Бо вони думали, що я прийшов їхні пальта красти. Тоді вже я по-святковому вбрався і пішов до Музейної бібліотеки {157} . Там ми з одним товаришем дістали книжку про перевтілення душ. Я вичитав у цій книжці, що один індійський цар, коли помер, перетворився у свиню, а коли цю свиню закололи, він перетворився на мавпу, з мавпи — на борсука, а з борсука, нарешті, став міністром. Потім у армії я переконався, що в цьому мусить бути трохи правди, бо, хто тільки мав якусь зірочку в петлиці, називав солдатів або морськими свиньми, або взагалі якимсь іншим звірячим назвиськом. Отже, згідно з цим, можна думати, що тисячі років тому ці прості солдати були якимись великими полководцями. Але на війні таке переселення душ незвичайно дурна річ. Казна-скільки змін відбудеться з чоловіком, перше ніж він стане, скажімо, телефоністом, кухарем або піхотинцем. І раптом його розірве граната, а душа його переселиться в якусь артилерійську кобилу. Але й тут місця ще не зогріє, як у батарею, коли вона займає якийсь горбок, знов лупне снаряд і заб’є цю кобилу, в яку втілилась душа небіжчика. Тоді душа миттю переселяється в якусь обозну корову, з якої зроблять гуляш для вояків, і душа з цієї корови зараз же перелізе в телефоніста, а з телефоніста…

— Я дивуюся, — сказав телефоніст Ходоунський, видимо ображений, — чому саме я повинен служити мішенню для дурних жартів.

— А той Ходоунський, що має приватну детективну контору з усевидющим оком святої трійці {158} , це, бува, не ваш родич? — невинно спитав Швейк. — Я дуже люблю приватних детективів. Мені свого часу довелося служити в армії з одним приватним детективом, на прізвище Штендлер. У нього була якась гудзувата голова, і наш фельдфебель завжди говорив, що за дванадцять років він перебачив багато гудзуватих солдатських голів, але така навіть і в сні не могла йому привидітися. «Слухайте, Штендлере, — завжди казав фельдфебель, — якби цього року не було маневрів, то ота ваша гудзувата голова навіть і для армії була б зовсім непридатна, але тепер, коли прийдемо в околиці, де не буде жодного кращого орієнтира, артилерія принаймі буде пристрілюватися на ваш гудзь». Ну й поварив же він із бідолахи воду. Іноді на марші посилав його на п’ятсот кроків уперед, а потім командував: «Напрям — гудзувата голова». Взагалі тому панові Штендлеру і як приватному детективу страшенно не щастило. Бувало, частенько в буфеті розповідав нам, які йому часом траплялися заморочливі справи. Прибігає, скажімо, до нього ошелешений клієнт і доручає вислідити, чи його дружина з кимось там не знюхалася. А якщо вже знюхалася, то з ким знюхалася, де і як знюхалася. Або навпаки, якась там ревнива баба захотіла вистежити, з ким її чоловік шляється, щоб мати підстави зчинити йому дома ще більший, ніж звичайно, скандал. Той Штендлер був людина культурна; про порушення подружньої вірності говорив тільки вишуканими словами і завжди мало не плакав, коли розповідав нам, як клієнти вимагали від нього, щоб він зловив «її» або «його» на гарячому. Хтось інший, може б, і радів, накривши таку парочку in flagranti[196].

Йому б і очі вилазили від такого видовища, але пан Штендлер, — так сам він оповідав, — ходив потім сам як прибитий. Він завжди розповідав у дуже вишуканому тоні, що не міг уже навіть і дивитися на ту свинську розпусту, а нам, бувало, від тих його розповідей про всякі пози, в яких він не раз застукував парочки, аж слина з губи текла, як тому псові, коли повз нього несуть варену шинку. Не пускають нас, бувало, з казарми, ось він нас і розважає. «Ось так я, — каже, — бачив ту і ту пані з тим і тим добродієм…» І адреси нам давав. Але при тому ніколи його не покидав смуток. «Скільки я, — скаржився він, — діставав по пиці від обох партнерів; а все ж таки це мене гризло менше, ніж те, що я брав хабарі. Одного такого хабара я не забуду й до смерті. Він голий, вона гола. Було це в готелі, йолопи навіть дверей не замкнули. На дивані не вмістилися, бо обоє були нівроку гладючі, то й вовтузилися на килимі, як кошенята. А килим був такий затоптаний, запорошений і весь у недокурках. Тільки-но я в двері, — обоє схопилися, він став навпроти мене, тримаючи руку, як фіговий листок. А вона обернулася спиною, і я побачив на шкірі відбиток візерунка килима, а до хребта приліпився недокурок. «Пробачте, — кажу, — пане Земеку, я приватний детектив Штендлер з контори Ходоунського, і мій службовий обов’язок