Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

друг Даніель здавався надто причмеленим доторком своєї правої ноги до стегна лукавниці, щоб висловити якусь думку чи бодай вимовити слово. Бачачи, що лише він зберігає здатність до дій і здорового глузду, Фермін видав водієві інструкції.

– Слухай, начальнику, будь ласкавий, завези нас до Равалю й висади біля дверей «Кан Льюїса».

Сама згадка про його улюблений і найкращий в усьому відомому Всесвіті ресторан, а крім того, ще й духовний прихисток у миті тривоги, збадьорила Ферміна, в якого після спілкування з працівниками правоохоронних органів, ладних вибити йому мозок, завжди прокидався вовчий апетит. Чипріано з’їхав на Вальвідрерське шосе й повіз їх назад до Барселони, що чекала, розпростершись біля підніжжя пагорба. Доки вони посувалися згір’ям до району Саррія, Фермін потайки вивчав потилицю персонажа, який сидів попереду на місці пасажира і якого Алісія використовувала як охоронця і постачальника грубої сили. Від нього відгонило поліціянтом, і то не рядовим. Варґас, мабуть, відчув колючий Фермінів погляд, тому що обернувся до нього з одним із тих виразів на обличчі, від яких недобре робиться тим бідолахам, яким судилося закінчити свої дні в буцегарні. Варґасові ж цей чоловічок, що його Алісія називала Ферміном, здавався крутієм, який наче зійшов зі сторінок оповідок про походеньки Ласарільйо з Тормеса [109].

– Ви не дивіться, що я такий хирлявий на вигляд, – попередив Фермін. – Усе, що бачите, – це м’язи та інстинкт бійця. Вважайте мене ніндзею в цивільному.

Варґас гадав, що за час своєї роботи в поліції бачив уже все, але тут Господь Бог вирішив його здивувати.

– Фермін, так?

– А хто питає?

– Звіть мене Варґасом.

– Лейтенант?

– Капітан.

– Сподіваюся, ваше добродійство не має заперечень релігійного характеру проти того, щоб посмакувати наїдками каталонської кухні?

– Жодних заперечень. По правді сказати, я неабияк зголоднів. Там смачно готують, у цьому «Кан Льюїсі»?

– Божественно, – відказав Фермін. – На їхню вечерю я не проміняв би навіть стегенця Рити Гейворт [110] в ажурній панчішці.

Варґас усміхнувся.

– Ці двоє вже заприятелювали, – зауважила Алісія. – Ніщо так не поєднує чоловіків, як веління шлунка й прутня.

– Не зважайте на Алісію, Ферміне. Вона ніколи не їсть, принаймні твердих харчів, і живиться, висотуючи душі своїх необачних жертв.

Фермін мимоволі обмінявся з Варґасом змовницькою посмішкою.

– Ти чув, Даніелю? – запитав товариша. – Підтверджено Головним управлінням поліції в особі його капітанства.

Алісія обернулася й помітила, що Даніель скоса позирає на неї.

– Не слухай дурного, – сказала вона.

– Не бійся, не думаю, що після того, як ти йому затуманила голову, він ще здатен сприймати хоч якусь інформацію, – відзначив Фермін.

– Чому б вам усім не замовкнути, щоб ми спокійно доїхали? – запропонував Даніель.

– Це гормони, – наче виправдовуючи товариша, сказав Фермін. – Хлопчина досі росте.

Всі поринули в мовчанку, і лише радіо продовжувало свою епічну розповідь про чемпіонат Іспанії з футболу. Так вони й прибули до дверей ресторану «Кан Льюїс».

14

Фермін вискочив із таксі, наче виголодніла жертва кораблетрощі, що дісталася берега після того, як не один тиждень провела у відкритому морі, чіпляючись за уламок щогли. Власник «Кан Льюїса», Фермінів давній приятель, обійняв його й тепло привітався з Даніелем. Помітивши Алісію і Варґаса, він блимнув на них з-під лоба, однак Фермін прошепотів йому щось на вухо й махнув рукою, запрошуючи всіх проходити всередину.

– Сьогодні саме розмовляли про тебе з професором Альбуркерке, що зайшов був на обід, і гадали собі, які то нові авантюри тепер турбують тебе.

– Нічого особливого, дрібні сімейні інтриги. Я вже не той, що колись, – відказав Фермін.

– Якщо бажаєте, я приготую для вас столик у глибині зали, там вам ніхто не буде заважати…

Вони зайняли столик у кутку, Варґас за звичкою сів так, щоб бачити вхід.

– Що бажаєте? – запитав ресторатор.

– Здивуй нас, мій друже. Я хоч і повечеряв, але після того довелося стільки пережити, що не відмовлюся ще під’їсти. І капітан ось сидить голодний, наче з в’язниці. А мóлоді принесіть по мінералці, та й буде з них. Може, додасть їм трохи енергії, – сказав Фермін.

– Мені келих білого вина, будь ласка, – попросила Алісія.

– У нас є пречудове «Панадес».

Дівчина кивнула.

– Я вам подам тоді легку вечерю, а якщо матимете охоту на ще щось, я до ваших послуг.

– Пропозицію схвалено одноголосно, – заявив Фермін.

Ресторатор поніс замовлення до кухні, і за столиком запанувала тягуча мовчанка.

– Почнеш, Алісіє? – запропонував Фермін.

– Те, що я вам розповім, повинно лишитися між нами, – попередила вона.

Даніель і Фермін пильно поглянули на неї.

– Ви мусите дати мені слово, – наполягла Алісія.

– Слово дається тому, хто його тримає, – мовив Фермін. – А ти, за всієї поваги, досі ще не надала нам доказів, що так воно є в твоєму випадку.

– І все ж вам доведеться довіритися мені.

Фермін глянув на Варґаса. Поліціянт лише стенув плечима.

– На мене не дивіться, – заявив він. – Мені вона казала те саме кілька днів тому, і ось до чого це призвело.

Невдовзі з’явився офіціант із тацею і поставив на стіл тарілки зі стравами й кількома скибками хліба. Фермін і Варґас без зайвих церемоній накинулися на свої порції, тимчасом як Алісія спокійно смакувала біле вино, тримаючи поміж пальцями цигарку. Даніель сидів, утупивши погляд у стіл.

– Ну як вам наїдок? – запитав Фермін.

– Дивовижний, – запевнив його Варґас. – Такий наїдок може пробудити до життя навіть мертвого.

– Покуштуйте, пане капітане, це фрікандó [111], якому ви співатимете славень, коли будете виходити звідси.

Даніель спостерігав за цими двома дивними, такими неподібними між собою, чоловіками, що поглинали все принесене їм із жадібністю левів на полюванні.

– Скільки разів ти можеш вечеряти, Ферміне?

– Стільки, скільки трапиться нагода, – відказав той. – Молодим, що не застали війну в перших рядах, цього не зрозуміти. Правда, пане капітане?

Варґас кивнув, обсмоктуючи пальці. Алісія, що споглядала це дійство з утомленим виразом людини, яка чекає, доки злива нарешті вщухне, жестом попросила офіціанта принести ще один келих вина.

– Ти ж нічого не їси, тобі це не вдарить у голову? – запитав Фермін, підчищаючи тарілку скибкою хліба.

– Мені байдуже, – відказала Алісія. – Аби тільки голова лишалася на місці.

Нарешті принесли каву й цілу батарею чарок з наливками. Фермін і Варґас, наситившись, вдоволено відкинулися на своїх стільцях, Алісія ж погасила цигарку в попільничці.

– Не знаю, як ви, а я сама увага, – сказав Фермін.

Алісія нахилилася вперед і, стишивши голос, промовила:

– Гадаю, ви мусите знати, хто такий міністр Маурісіо Вальс.

– Ось тепер мій друг Даніель – сама увага, – недобре посміхаючись, зазначив