Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Де ти був? – запитала вона.
– Із Ферміном.
16
Ендайя запропонував Фернандіто цигарку, але той відмовився.
– Я не курю, дякую.
– Мудрий хлопчина. Ось тільки не можу збагнути, чому ти не хочеш зателефонувати своєму батькові, щоб той прийшов із твоїм паспортом і все прояснив. Чи ти щось приховуєш?
Хлопець похитав головою. Ендайя приязно всміхнувся, і Фернандіто пригадав, як поліціянт кілька годин тому прострілював коліна Санчісовому шоферові. На комірі його сорочки досі виднілася темна пляма.
– Я нічого не приховую, сеньйоре.
– Тоді чому?
Ендайя підсунув до нього телефонний апарат.
– Один дзвінок – і ти вільний.
Фернандіто сковтнув слину.
– Прошу вас, не змушуйте мене дзвонити батькові. У мене є вагома причина.
– Вагома причина? Яка ж це, друже Альберто?
– Це через батька, він дуже хворий.
– Он як?
– Він страждає на серце. Два місяці тому батько переніс інфаркт і кілька тижнів пролежав у лікарні. Зараз він удома, відновлюється, але все ще дуже слабкий.
– Мені прикро це чути.
– Мій батько – хороший чоловік, сеньйоре. Герой війни.
– Справді?
– Так, він вступив до Барселони з військами генерала Франко. У «Ванґуардії» на першій шпальті була фотографія, як він марширує проспектом Діагональ. Ця світлина в рамці стоїть у нас у вітальні. Батько – третій справа. Ви мали би бачити її. Батькові дозволили йти в першій лаві через його героїчну поведінку в битві на Ебро. Він був єфрейтором.
– Ви, мабуть, дуже ним пишаєтесь.
– Авжеж, пишаємося, але бідолашний батько так і не зміг оговтатися після того, що сталося з моєю матір’ю.
– А що сталося з твоєю матір’ю?
– Вона померла чотири роки тому.
– Співчуваю.
– Дякую, сеньйоре. Знаєте, що останнє сказала вона мені, перш ніж померти?
– Що?
– Піклуйся про свого батька й не завдавай йому прикростей.
– І ти послухався мами?
Фернандіто скрушно опустив очі й похитав головою.
– По правді сказати, я не став тим сином, якого ростила моя мати, ані тим, на якого заслуговує мій батько. Ви бачите перед собою останнє ледащо.
– А мені ти видався непоганим хлопчиною.
– Анітрохи. Пропаща людина, ось хто я. Від мене самі лише проблеми моєму бідолашному батечку, наче йому й без цього бракує гризот. Коли мене не виганяють із роботи, то забирають до комісаріату, бо я забув документи. Ви ж самі все бачите. Батько – герой війни, а син – розтелепа.
Ендайя пильно придивився до нього з турботливим виразом на обличчі.
– Цим усім ти хочеш сказати, що коли подзвониш батькові й скажеш, що тебе затримала поліція, бо в тебе не було при собі документів, то завдаси йому ще одну прикрість?
– Боюся, останню. Якщо йому доведеться просити сусіда, щоб той прикотив його в інвалідному візку сюди, щоб забрати мене, я думаю, він помре від сорому й горя, що має такого непутящого сина.
Ендайя замислився над ситуацією.
– Я тебе розумію, Альберто, але й ти мене зрозумій також. Ти ставиш мене в скрутне становище.
– Авжеж, сеньйоре, я розумію. І вдячний вам за терплячість, яку ви виявляєте до мене і на яку я не заслуговую. На вашому місці я посадив би мене за ґрати разом із найгіршими покидьками, щоб дати добру науку. Але благаю вас: зважте на мого нещасного батечка. Я вам зараз же напишу своє ім’я, прізвище й адресу, і ви зможете завтра прийти й розпитатися в будь-кого, найкраще зранку, коли батько спить після ліків.
Ендайя взяв аркуш паперу, який простягнув йому Фернандіто.
– Альберто Ґарсія Сантамарія. Вулиця Комерсіо, тридцять сьомий під’їзд, шостий поверх, перші двері [114], – прочитав він. – А що як наші працівники підуть разом із тобою?
– Мій батько не спить ночами, він дивиться у вікно й слухає радіо. І якщо він побачить, що мене привела поліція, то викине мене з дому – і правильно вчинить, – а потім його вхопить грець.
– А ми не хочемо, щоб це сталося.
– Ні, сеньйоре, не хочемо.
– А звідки мені знати, що ти знову не візьмешся до свого, якщо я тебе відпущу?
Фернандіто врочисто обернувся лицем до портрета Франко, що висів на стіні.
– Присягаюся перед Господом Богом і перед генералісимусом, що виправлюся, а якщо я брешу, то нехай зараз же впаду мертвим.
Ендайя стежив за ним із цікавістю, і на якусь мить у його погляді з’явилася дрібка симпатії.
– Як я бачу, ти досі стоїш на своїх двох, а отже, кажеш правду.
– Атож, сеньйоре.
– Слухай, Альберто. Ти мені подобаєшся, і, правду кажучи, уже пізно, а я втомлений. Я дам тобі ще один шанс. Я не мав би цього робити, тому що правила – є правила, але я теж маю сина, і він теж не завжди мене тішить. Можеш іти.
Фернандіто, не ймучи віри своїм вухам, поглянув на двері кабінету.
– Ну ж бо, йди, доки я не передумав.
– Дуже дякую вам, сеньйоре, дуже дякую.
– Дякуй за це своєму батькові. І гляди, щоб більше такого не повторилося.
Фернандіто, не гаючись, підвівся й, витираючи піт із чола, вийшов із кабінету. Не поспішаючи, він перетнув довгу залу Бригади соціальних розслідувань і, проходячи повз двох поліціянтів, що мовчки позирали на нього, попрощався з ними.
– На добраніч вам.
Діставшись коридору, він пришвидшив ходу й попрямував до сходів, які вели на перший поверх. Лише вийшовши з дверей комісаріату й рушивши по Віа-Лаєтана, Фернандіто дозволив собі глибоко відітхнути і скласти дяку небу й пеклу і тому, що між ними, за свою неймовірну удачу.
Ендайя спостерігав, як Фернандіто переходить на другий бік Віа-Лаєтана й прямує вулицею вниз. Відтак почув за спиною кроки двох поліціянтів, що доти вартували хлопця.
– Я хочу знати, хто він, де живе і хто його друзі, – промовив Ендайя, не обертаючись.
17
Мряка, що лишала на одязі вологі плями, затягнула вулиці Вальвідрери, коли Варґас вийшов із таксі й попрямував до бару, вікна якого світилися біля зупинки фунікулера. О такій пізній годині заклад виявився порожнім, а на дверях висіла табличка «Зачинено». Варґас зазирнув крізь скляні двері всередину. Бармен за барною стійкою протирав ганчіркою келихи в
