Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Ти ламаєш комедію? – запитав Даніель.
Алісія простягнула до нього руку, благаючи допомогти зіп’ястись на ноги. Тіло її тремтіло від болю, і Даніель відчув докори сумління.
– Що тобі сталося?
– Давня рана, – задихаючись, відказала Алісія. – Мені треба сісти, будь ласка.
Даніель обхопив її за пояс і повів до кафе на початку вулиці Святої Анни, що завжди працювало до пізньої ночі. Офіціант упізнав його, і Даніель зрозумів, що завтра вся околиця знатиме з усіма подробицями, як він з’явився в кафе ледве не опівночі з бентежливо принадною дівчиною в обіймах. Хлопець підвів Алісію до столика біля входу й допоміг присісти.
– Води, – прошепотіла дівчина.
Даніель підійшов до барної стійки й звернувся до офіціанта.
– Дай мені води, Мануелю.
– Тільки води? – запитав чоловік, по-змовницьки підморгуючи.
Даніель не став нічого пояснювати й повернувся до столика з пляшкою води і склянкою. Алісія тримала в руках металевий контейнер для пігулок і силкувалася його розкрити. Даніель забрав у неї контейнер і розкрив його. Дівчина взяла звідти дві пігулки й ковнула їх, запивши водою, що поллялася їй на підборіддя й потекла по шиї. Даніель дивився на неї стурбовано, не знаючи, що ще зробити. Алісія розплющила очі, поглянула на нього й спробувала всміхнутися.
– Зараз мені поліпшає, – сказала вона.
– Може, якщо ти з’їси щось, подіє швидше…
Алісія похитала головою.
– Келих білого вина, будь ласка…
– Ти впевнена, що це хороша ідея – мішати алкоголь із цим?
Дівчина кивнула, і Даніель пішов по вино.
– Мануелю, можна мені келих білого вина й чогось перекусити.
– Є м’ясні крокетки [113], такі смачнющі, що аж пальчики оближеш.
– Нехай буде.
Повернувшись за столик, Даніель не відступався, доки Алісія таки не проковтнула півтора крокета, щоб заїсти вино й те, що потрапло в її організм у формі цих білих пігулок. Помалу дівчина, здається, опановувала себе і зрештою спромоглася всміхнутися, наче нічого й не сталося.
– Мені прикро, що тобі довелося побачити мене такою, – мовила вона.
– Тобі вже ліпше?
Алісія кивнула, хоча очі її взялися склистою паволокою, а погляд став розмитим, і це наштовхувало на думку, що частина її перебуває десь дуже далеко звідси.
– Це нічого не міняє, – сказав Даніель.
– Я розумію.
Даніель зауважив, що Алісія говорила повільно, тягнучи слова.
– Чому ти нам збрехала?
– Я вам не брехала.
– Називай це, як хочеш. Ти розповіла мені тільки частину правди, а це одне й те саме.
– Я не знаю всієї правди, Даніелю. Поки що не знаю. Хоч би й хотіла, я не могла б тобі розповісти все.
Даніелеві мимоволі захотілося їй повірити. Мабуть, він був іще більшим дурнем, ніж гадав Фермін.
– Але я маю намір усе дізнатися, – сказала Алісія. – Я збираюся розкопати цю справу до самого дна і запевняю тебе, що не приховаю нічого.
– Тоді дозволь допомогти тобі. У мене в цій справі свій інтерес.
Алісія похитала головою.
– Я знаю, що Маурісія Вальс отруїв мою матір, – сказав Даніель. – Я маю повне право подивитися йому в очі і спитати за віщо.
– Певно, що маєш.
– Тоді дозволь допомогти тобі.
Алісія лагідно всміхнулася йому, і Даніель відвів погляд.
– Ти допоможеш мені, коли подбаєш, щоб ти і твоя родина були в безпеці. Ми з Варґасом не єдині, хто розслідує цю справу. Є інші. Вкрай небезпечні люди.
– Я не боюся.
– Саме це мене й турбує, Даніелю. Ти мав би боятися. Добряче боятися. І дозволь мені робити те, що я вмію робити.
Алісія зазирнула йому в очі й узяла за руку.
– Присягаюся тобі своїм життям, що я знайду Вальса і змушу його пообіцяти, що ти і твоя родина будете в безпеці.
– Я не хочу бути в безпеці. Я хочу знати правду.
– Ти хочеш помсти, Даніелю.
– То вже моя справа. І якщо ти не хочеш розповісти мені, що відбувається насправді, я дізнаюся про все сам. Я серйозно.
– Я знаю. Можна тебе попросити лише про одне?
Даніель стенув плечима.
– Дай мені двадцять чотири години. Якщо за двадцять чотири години я не розплутаю цієї справи, обіцяю, що розповім тобі все, що про неї знаю.
Хлопець недовірливо поглянув на неї.
– Гаразд, двадцять чотири години, – погодився він нарешті. – Але навзамін я теж хочу тебе дещо попросити.
– Будь-що.
– Я хочу знати, що Фермін мав на увазі, коли сказав, що ти винна йому пояснення. Яке пояснення?
Алісія опустила очі.
– Багато років тому, коли я була дівчинкою, Фермін урятував мені життя. Це сталося під час війни.
– Він про це знає?
– Якщо не знає, то підозрює. Він, мабуть, вважав мене мертвою.
– Це тоді тебе поранило?
– Так, – відказала вона, і хлопець подумав, що ця рана – лише одна з багатьох, які приховує Алісія.
– Мене він теж рятував, – сказав Даніель. – Не раз.
Дівчина всміхнулася.
– Іноді життя дарує нам янгола-охоронця.
Алісія стала підводитися. Даніель кинувся, щоб допомогти їй, але дівчина його зупинила.
– Я можу сама, дякую.
– Ти впевнена, що з тобою все гаразд? Мені здається, ці таблетки тебе трохи причмелили…
– Не турбуйся. Я вже доросла дівчинка. Пішли, я проведу тебе до під’їзду. Мені по дорозі.
Підійшовши до дверей старої книгарні, Даніель дістав ключі. Якусь мить вони з Алісією мовчки дивилися одне на одного.
– Ти дала мені слово, – сказав Даніель.
Вона кивнула.
– На добраніч, Алісіє.
Дівчина далі стояла на місці, дивлячись на нього тим самим склистим поглядом, причини якого Даніель не міг збагнути достеменно: чи це був наслідок дії ліків, чи, може, відображення того бездонного колодязя, який ховався в цих зелених очах. Коли хлопець уже намірився йти, Алісія піднялася навшпиньках і наблизила свої губи до його. Даніель відвернувся, і поцілунок черкнув його по щоці. Не промовивши ні слова, Алісія обернулася й пішла геть. Невдовзі постать її розчинилася в темряві.
Беа спостерігала за ними крізь вікно. Вона бачила, як Даніель та Алісія вийшли з кафе на початку вулиці й підійшли до під’їзду, коли над дахами міста вибило північ. Алісія наблизилася до Даніеля, а той завмер на місці, потонувши в її очах, і Беа відчула, як усередині в неї все стислося. Вона бачила, як Алісія потягнулася поцілувати її чоловіка в губи. Беа відійшла від вікна.
Поволі вона рушила до спальні. На мить затрималася перед дверима до кімнатки Хуліана, який міцно спав. Беа причинила
