Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Тоді ви, мабуть, зауважили, що від якогось часу він майже не з’являється на людях.

– Тепер, коли ти про це сказала… – протягнув Фермін. – Хоча експерт по Вальсу в нас тут Даніель, який у вільний час навідується до газетного архіву «Атенео», щоб дізнатися про дивовижне життя цієї видатної особи, давнього знайомця його родини.

Алісія перезирнулася з Семпере.

– Приблизно три тижні тому Маурісіо Вальс безслідно щез зі свого маєтку в Сомосаґуас. Рано-вранці він виїхав з дому разом із начальником своєї охорони. Його покинуту машину згодом було знайдено в Барселоні. Самого Вальса відтоді ніхто не бачив.

Алісія пильно подивилася на Даніеля й зауважила каламуть пристрастей, що завирувала в його очах.

– Слідство з’ясувало, що Вальс став жертвою змовників, які прагнули помститися за його ймовірні махінації довкола акцій однієї банківської установи.

Даніель спантеличено глянув на неї з дедалі більшим обуренням.

– Коли ти кажеш «слідство», – втрутився Фермін, – кого саме ти маєш на увазі?

– Головне управління поліції та інші сили громадського правопорядку.

– Капітан Варґас тут, як я розумію, є представником поліції, а ось щодо тебе, сказати по правді, я гублюся в здогадках…

– Я працюю, чи то пак працювала, на одну зі служб, яка надавала свою допомогу поліції під час цього розслідування.

– А ця служба має якусь назву? – скептичним тоном запитав Фермін. – Бо не схоже, що ти працюєш на Громадянську гвардію.

– Ні, не має.

– Зрозуміло. А покійник, якого ми мали задоволення споглядати сьогодні в басейні, хто він?

– Мій колишній колега.

– Либонь, це тому в тебе немає апетиту, що ти так сильно засмутилася через його смерть…

– Усе це велика купа брехні, – утрутився Даніель.

– Даніелю… – Алісія примирливо поклала свою долоню на хлопцеву, однак той прибрав руку й поглянув дівчині просто в обличчя.

– Навіщо тоді ти вдавала з себе давню знайому моєї родини, приходила до книгарні, до моєї дружини й сина, пролазила в мою сім’ю?

– Даніелю, це складно, дозволь мені…

– Тебе справді звати Алісією? Чи ти взяла це ім’я з якогось із давніх батькових спогадів?

Тепер уже Фермін пильно дивився на дівчину, немов на привид зі свого минулого.

– Мене справді звати Алісія Ґріс. Я не збрехала про себе.

– Але збрехала про все інше, – відказав Даніель.

Варґас сидів мовчки, лишивши всю розмову на Алісію. Дівчина зітхнула, переконливо демонструючи занепокоєння своєю провиною, у щирість якого Варґас не повірив ані на секунду.

– У ході розслідування нам стало відомо про ті справи, які в Маурісіо Вальса могли бути з твоєю матір’ю, доньєю Ізабеллою, та з колишнім в’язнем замку Монтжуїк на ім’я Давид Мартін. Ми вплутали вас у це все, бо прагнули усунути всі підозри й пересвідчитися, що родина Семпере не причетна до…

Даніель гірко реготнув і поглянув на Алісію з глибоким презирством.

– Ти, мабуть, вважаєш мене за ідіота. Та я ним і є, бо досі не усвідомлював, хто ти така, Алісіє, чи як там тебе в біса звати.

– Даніелю, будь ласка…

– Не чіпай мене.

Даніель підвівся й рушив до виходу. Алісія зітхнула й заховала обличчя в долонях. Шукаючи співчуття, вона глянула на Ферміна, однак той дивився на неї, наче на спійману за руку кишенькову злодюжку.

– Першу спробу, як на мене, ти провалила, – вирік він. – Мені видається, ти досі винна нам пояснення, і то тепер ще більше, ніж раніше, зважаючи на ту локшину, яку ти намагалася нам навішати на вуха. Я вже не кажу про те пояснення, яке ти винна мені. Якщо ти справді Алісія Ґріс.

Дівчина змучено всміхнулася.

– Ти мене не пригадуєш, Ферміне?

Той подивився на неї, наче на марево.

– Я вже сам не знаю, що пригадую. Ти повернулася з мертвих?

– Можна сказати, що так.

– І навіщо?

– Я лише намагаюся вас захистити.

– Щось не схоже на це…

Алісія встала з-за столика й поглянула на Варґаса. Той кивнув.

– Іди за ним, – сказав поліціянт. – Я подбаю про Ломану й розповім тобі все, щойно випаде нагода.

Алісія кивнула й подалася шукати Даніеля. Фермін і Варґас, лишившись самі, мовчки дивилися один на одного.

– Здається мені, ви з нею занадто жорстко повелися, – мовив зрештою поліціянт.

– Давно ви її знаєте? – запитав Фермін.

– Кілька днів.

– У такому разі чи можете ви засвідчити, що це жива істота, а не привиддя?

– Я думаю, привиддям вона лише здається, – відказав Варґас.

– Авжеж, як на привида, п’є вона забагато – наче губка, то правда, – визнав Фермін.

– Ви собі навіть не уявляєте, як багато.

– Може, по карахільйо з віскі, перш ніж повернутися до будинку жахіть? – запропонував Фермін.

Варґас кивнув, погоджуючись.

– Вам потрібна допомога, щоб вивудити небіжчика?

– Дякую, Ферміне, але краще, якщо я зроблю це сам.

– Скажіть-но мені тоді одну річ, і прошу по щирості, адже ви, як і я, побували в стількох коридах, що хоч іди в бандерильєри [112]. Я помиляюся, чи тут усе дійсно гірше, ніж видається?

Варґас завагався.

– Набагато гірше, – зрештою визнав поліціянт.

– Еге ж. А це ходяче лайно, Вальс, іще топче ряст чи вже скапутився?

Варґас, на якого зненацька наче навалилася вся втома, нагромаджена за ці дні, знесилено поглянув на Ферміна.

– Це, мій друже, думаю, зараз важить найменше…

15

Постать Даніеля тінню вимальовувалася віддалік, під ліхтарями, що кидали своє світло на вулички Равалю. Алісія що було змоги пришвидшила крок. По якійсь хвилі прокинувся біль у стегні. Силкуючись подолати відстань, що відділяла її від Даніеля, дівчина відчувала, що їй бракне дихання, а гострий шпичак болю глибоко впивається в тіло. Діставшись Ла-Рамбли, хлопець обернувся й, побачивши Алісію, кинув на неї погляд, сповнений люті.

– Даніелю, будь ласка, зачекай мене! – гукнула дівчина, хапаючись за ліхтарний стовп.

Даніель не зважив на її прохання й жвавим кроком рушив далі. Алісія, як могла, пошкутильгала за ним. Піт вкривав їй чоло, а весь бік перетворився на роз’ятрену рану, що палала вогнем.

Дійшовши до повороту на вулицю Святої Анни, Даніель озирнувся через плече. Алісія далі йшла за ним, сильно припадаючи на ногу. Спантеличений цим, він зупинився й помітив, що дівчина підіймає руку, намагаючись привернути його увагу. Даніель лайнувся впівголоса. Він уже збирався йти додому, коли побачив, що Алісія впала, немов у ній щось зламалося. Даніель почекав кілька хвилин, однак дівчина не підводилася. Він повагався, а відтак підійшов ближче й побачив, що Алісія корчиться на бруківці. У світлі ліхтаря Даніель розгледів її вкрите потом і викривлене в гримасі болю обличчя.