Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Коли ти повертаєшся до Мадрида?

– Мені дали п’ять вихідних, – сказав Варґас. – І премію, п’ять тисяч песет.

– Мої вітання. Може, поїхали на екскурсію до монастиря Монсеррат, прогуляємо всю твою премію? Той, хто не торкався Моренети, навіть не уявляє, що він втратив.

Варґас сумовито всміхнувся.

– Я скучатиму за тобою, Алісіє. Хоча ти, мабуть, не віриш мені.

– Певно, що вірю. Але ти не плекай ілюзій, начебто я за тобою ні.

Варґас усміхнувся сам до себе.

– А ти? Де ти була?

– На гостині в сім’ї Семпере.

– Чого так?

– Вечірка з приводу дня народження. Довга історія.

Варґас кивнув, наче її слова все пояснювали. Алісія вказала на записник Ізабелли.

– Ти читав, поки чекав на мене?

Поліціянт ствердно кивнув.

– Ізабелла Жисперт померла, знаючи, що цей негідник Вальс отруїв її, – мовила Алісія.

Варґас затулив обличчя долонями й провів ними по волоссю. Здавалося, кожен прожитий рік лежав йому на серці важким тягарем.

– Я втомився, – промовив він нарешті. – Я втомився від усього цього лайна.

– Чому б тобі не вийти на пенсію й не повернутися до себе додому? – запитала Алісія. – Зроби їм приємне. Читатимеш у себе на віллі в Толедо Лопе де Веґу. Хіба не таким був твій план?

– І жити з книжок, як ти?

– Половина країни живе з байок. Не біда, якщо стане на двох більше.

– То як там родина Семпере? – поцікавився Варґас.

– Хороші люди.

– Атож. А ти до таких не звикла, правда?

– Правда.

– Зі мною раніше таке теж траплялося. Це минеться. Що ти гадаєш робити з цим записником? Віддаси його?

– Не знаю, – визнала Алісія. – Що б ти зробив?

Варґас ретельно зважив відповідь.

– Я б його знищив, – вирішив він. – Правда нікому не зробить нічого доброго. А їх наразить на небезпеку.

Алісія кивнула.

– Якщо тільки…

– Подумай добре, перш ніж це сказати, Алісіє.

– Мені здається, я вже подумала.

– Я гадав, що ми це все кинемо й будемо щасливі, – сказав він.

– Я і ти ніколи не будемо щасливі, Варґасе.

– Коли ти так говориш, жінко, як я можу заперечувати?

– Мені не потрібно допомагати. Це моя проблема.

Варґас усміхнувся їй.

– А моя проблема – ти, Алісіє. Або ж мій порятунок, хоча тобі, мабуть, смішно.

– Я ще ніколи нікого не врятувала.

– Усе колись буває вперше.

Він підвівся, узяв пальто Алісії і подав їй.

– Що скажеш? Посилаємо до дідька своє життя? Чи волієш прожити багато років лише для того, щоб виявити, що в тебе немає жодного літературного хисту і що п’єси Лопе де Веґи краще дивитися в театрі?

Алісія накинула на себе пальто.

– Із чого почнемо? – запитав Варґас.

– Із входу до лабіринту…

Ховаючись у під’їзді, Даніель трусився від холоду, коли зауважив, що Фермін, кощавий і худий, як скелет – сама шкура й кості, – здається, почуває себе краще нікуди й розважається, мугикаючи під ніс мелодії сон-монтуно [108] і злегка вихляючи стегнами в ритмі тропічного танцю.

– Я дивуюся, Ферміне, як ти не мерзнеш. Холодно, аж очі на лоб вилазять.

Фермін розстібнув пальто й показав підкладку з газет, яку носив під сподом.

– Прикладна наука, – пояснив він. – Це, а також щонайприємніші спогади про смаглявочку, яку я мав у Гавані, коли був молодий. Ось тобі й увесь Ґольфстрім.

– Матір Божа…

Даніель уже збирався відправитися до «Ґран Кафе», щоб попросити там філіжанку гарячої кави з молоком і добрячою порцією коньяку, коли з під’їзду Алісії почулося рипіння дверей, і вони побачили, як дівчина виходить у товаристві кремезного чоловіка з військовою виправкою.

– Диви-но, якого Тарзана підчепила собі наша птиця, – зазначив Фермін.

– Не називай її так. Її звати Алісія.

– Нумо вже закінчувати з періодом статевого дозрівання, га? Ти вже батько родини. Ходімо.

– А що робити з тим іншим?

– Шпигом? Не турбуйся. Я саме розробляю хитромудрий план…

Алісія і здоровань, який, поза всяким сумнівом, був представником органів громадського правопорядку, звернули на вулицю Фернандо в напрямку до Ла-Рамбли. Фермін і Даніель, згідно з планом, пройшли перед шпигуном, який зачаївся за рогом, нічим не виказуючи свою присутність. Вулиця о цій годині виявилася більш людною, ніж зазвичай, завдяки ватазі британських моряків, що тинялися в пошуках міжкультурного обміну, а також кільком гульвісам із елітних районів, що спустилися в нутрощі міста, сподіваючись відшукати тут можливість задовольнити свою ганебну хіть. Фермін і Даніель, використовуючи перехожих як прикриття, дісталися до арочного переходу, що вів на Королівську площу.

– Дивись, Даніелю, отут ми колись уперше зустрілися, ти і я. Пам’ятаєш? Скільки років минуло відтоді, а тут досі так само смердить сцяками. Ах ця вічна Барселона, її чари ніколи не зникнуть…

– Припини, а то я зараз розплачуся від зворушення.

Алісія і поліціянт перетнули майдан, прямуючи до виходу на Ла-Рамблу.

– Візьмуть таксі, – вирішив Фермін. – Настав час скинути баласт.

Вони обернулися й віддалік помітили шпигуна, який визирав з-за арок.

– І що ти пропонуєш робити? – запитав Даніель.

– Ти міг би підійти до нього й зацідити коліном по чутливому місцю. Це якийсь курдупель, і, я впевнений, ти легко даси йому раду.

– А запасного плану в тебе нема?

Фермін невдоволено зітхнув. А тоді помітив патрульного, який незворушно походжав майданом, поглядаючи недбало на глибоченні декольте двох проституток, що чатували коло дверей пансіону «Амбос Мундос».

– Пильнуй, щоб не втратити з очей твого ангелика і того здоровила, – наказав Фермін.

– А ти що думаєш робити?

– Дивися і вчися.

Фермін попрямував до патрульного, якому дуже церемонно, по-військовому віддав честь.

– Начальнику, – почав він. – Маю доповісти вам про злочин проти честі й гідності.

– Що за злочин?

– Бачите того щуплявого нечупару, що завзято ховається за вивіскою про розпродаж у супермаркеті? Того, що вдає, ніби йому ні до чого немає діла?

– Отого малюка?

– То аж ніяк не малюк. Я змушений повідомити вашій мосці, що під пальтом цей чоловік ходить голим як мати народила, він показує добропристойним сеньйорам свій настовбурчений стручок і верзе таку гидь, яку я не візьмуся повторити навіть перед гуртом повій.

Патрульний схопився за свій кийок.

– Та що ви кажете?

– Що чуєте. Ондечки ця кінчена мерзота, шукає собі нових жертв для свого неподобства.

– Зараз він у мене дістане на горіхи!

Патрульний свиснув і вказав на підозрюваного кийком.

– Агов! Ти! Ані руш!

Шпигун, збагнувши, в яку халепу потрапив, кинувся навтьоки. Патрульний насів йому на п’яти. Фермін, задоволений своїм обманним маневром, змінив роль поборника громадської безпеки й добрих звичаїв на роль уславленого нишпорки