Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Якщо він найближчим часом не з’явиться, нам, схоже, доведеться підносити келихи з водою, – мовила Беа.

– У жодному разі, – театрально заявив із порога їдальні чийсь гучний голос.

Власником його виявився сусід по будинку і друг сім’ї, якого звали дон Анаклето, шкільний учитель, що, за словами Беа, у вільний час пописував вірші. Дон Анаклето з церемонністю, що, либонь, була б уже застарілою на весіллі кайзера Вільгельма, поцілував Алісії руку.

– Припадаю до ваших ніг, о прекрасна незнайомко! – виголосив він.

– Доне Анаклето, не чіпляйтеся до гостей, – пригасила його запал Беа. – То ви кажете, що принесли питво з собою?

Дон Анаклето показав їй дві пляшки, загорнуті у крафт-папір.

– Завбачлива голова варта двох, – виголосив він. – Довідавшись про певні суперечності, що виникли між Ферміном і тим гендлярем, що є прибічником затхлого фашизму, я вирішив прийти, спорядившись двома плящинами «Аніс дель Сіміо», щоб таким чином уладнати тимчасову нестачу міцних напоїв.

– Це не по-християнськи, підносити келихи з анісівкою, – зауважила Бернарда.

Дон Анаклето, який очей не міг відвести від Алісії, всміхнувся з великопанським виразом, даючи зрозуміти, що подібні міркування можуть турбувати виключно провінціалів.

– Коли сама Венера посеред нас, кожен тост буде язичницьким, – заявив шкільний учитель, підморгуючи Алісії. – Скажіть-но мені, панночко дивовижної вроди, чи виявите мені ласку, дозволивши сісти поруч із вами?

Беа підштовхнула вчителя до дальнього кінця столу, вирятувавши Алісію з незручного становища.

– Доне Анаклето, проходьте, проходьте, і не бентежте мені Алісію своїми балачками, – попередила вона. – Я вас посаджу аж у той он кінець. І поводьтеся чемно, а не як маленька дитина – у нас уже є Хуліан.

Дон Анаклето стенув плечима й заходився віншувати іменинника. Тим часом до їдальні зайшло ще двоє гостей. Одним із них був показний кавальєро, ошатно вбраний і причепурений, як справжній джиґун, що відрекомендувався доном Федеріко Флавією, місцевим годинникарем, і відзначався вишуканими манерами.

– Я в захваті від ваших черевичків, – сказав він Алісії. – Ви мусите мені повідати, де їх придбали.

– У взуттєвій крамниці «Суммун», що на проспекті Ґрасія, – відповіла дівчина.

– Звісно. Інакше й бути не могло. Прошу мене вибачити, піду поздоровлю мого приятеля Семпере.

Дона Федеріко супроводжувала молода сміхотлива дівчина на ім’я Мерседітас, яка поза всяким сумнівом була наївно захоплена елегантним годинникарем. Коли їй відрекомендували Алісію, гостя стривожено оглянула нову знайому з голови до ніг, а потім, сипонувши компліментами про її красу, вишуканість і стиль, підбігла до дона Федеріка, щоб тримати його від Алісії так далеко, як тільки можна було в такому обмеженому просторі. Якщо на цю мить їдальня вже здавалася напакованою людьми, то коли туди зайшов Даніель і змушений був якось пропихатися між гостями, маневреність у приміщенні впала до загрозливого рівня. Останньою прийшла дівчина, якій було не більше двадцяти років і яка з легкістю, притаманною зовсім юним, аж світилася своєю вродою.

– Це Софія, кузина Даніеля, – пояснила Беа.

– Piacere, signorina [105], – мовила юнка.

– Розмовляй іспанською, Софіє, – зробила їй зауваження Беа і розповіла Алісії, що дівчина родом із Неаполя і мешкає у дядька, поки вчиться у Барселонському університеті.

– Софія – небога матері Даніеля, яка померла багато років тому, – стиха промовила Беа, вочевидь не бажаючи згадувати про Ізабеллу.

Від уваги Алісії не сховалося, як ніжно обійняв дівчину Семпере-старший з такою тугою в очах, на яку боляче було дивитися. Помітила вона й світлину в рамці, що стояла на поличці в буфеті за склом. На світлині Алісія впізнала Ізабеллу у весільній сукні поруч із багато-багато молодшим сеньйором Семпере. Софія кап-у-кап була схожа на наречену. Алісія скоса глянула на сеньйора Семпере, але не витримала й по хвилі мусила відвести погляд: із таким обожненням і таким смутком іменинник дивився на свою небогу. Беа, від очей якої не сховалося те, що гостя, побачивши весільну світлину, зауважила схожість, скрушно похитала головою.

– Йому через це дуже важко, – мовила вона. – Софія – дуже хороша дівчина, але я вже не можу дочекатися, коли вона повернеться до Неаполя.

Алісія у відповідь лише кивнула.

– Чому це ви ще не сідаєте? – почувся з кухні голос Бернарди. – Софіє, золотце, ходи-но сюди й допоможи мені трохи, потрібні твої молоді руки.

– Даніелю, а торт? – запитала Беа.

Її чоловік схопився за голову.

– Зовсім забув про нього. Я миттю…

Тут Алісія помітила, що дон Анаклето завзято пробивається до того кутка їдальні, де сиділа вона, і негайно зміркувала, що робити. Коли Даніель рушив до виходу, Алісія кинулася за ним.

– Я з вами. Торт буде за мій рахунок.

– Але ж…

– Я наполягаю.

Беа, насупивши чоло, здивовано провела їх очима.

– Усе гаразд? – запитала Бернарда, підійшовши до неї.

– Так, звісно…

– Певно, вона свята і все таке, – пробурмотіла Бернарда, – але я б не посадила її поруч із моїм Ферміном. І, якщо дозволите пораду, поруч із Даніеліто, який просто янгол, також.

– Не кажи дурниць, Бернардо. Десь нам же треба її посадити.

– Овва! Це не дурниці, я знаю, що кажу!

Вони спускалися сходами мовчки. Даніель ішов попереду. Коли вони зійшли вниз, він трохи випередив Алісію і, відчинивши, притримав для неї двері.

– Кондитерська тут зовсім близько, майже на розі, – сказав він, ніби це не було очевидно й ніби за кілька кроків не висіло освітленої вивіски цукерні.

Коли вони зайшли, продавчиня здійняла руки до неба на знак полегшення.

– Слава Богу! Я вже гадала, що ти не прийдеш і нам доведеться самим їсти торт.

Голос кондитерки враз осікся, коли вона помітила Алісію.

– Чого бажаєте, сеньйорито?

– Ми разом, – відказала Алісія.

На таке твердження брови кондитерки злетіли аж на лоб, а сама вона скинула на Алісію поглядом, який аж сочився єхидством. До неї долучилися дві помічниці, що саме нагодилися за прилавок.

– Ось вам і Даніеліто, – скрадливим голоском прошепотіла одна з них. – А видавався таким дурником.

– Ґлоріє, стули рот і принеси сеньйору Семпере його торт, – урвала її старша продавчиня, даючи зрозуміти, що в пліткарстві тут теж слід дотримуватися ієрархічного порядку.

Друга помічниця, з котячими манерами й округлою статурою, що, либонь, була наслідком зловживання «дамськими пальчиками» [106], кремовими тістечками та іншою продукцією свого закладу, із насолодою позирала на Даніеля, втішаючись його роздратуванням.

– Фелісо, тобі немає більше що робити? – запитала її старша продавчиня.

– Ні, немає.

Обличчя Даніеля на той час набрало кольору стиглих червоних порічок, і хлопчина вже не міг