Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

дочекатися, щоб чкурнути з кондитерської, байдуже з тортом чи без. Двійко пекарок не переставали обстрілювати Алісію та Даніеля поглядами, на яких, либонь, можна було пекти пампухи. Нарешті з’явилася Ґлорія з тортом, справжнім витвором мистецтва, який трійця кондитерок заходилися укріплювати картонними дугами, після чого помістили у велику рожеву коробку.

– Вершки, суниця і багато шоколаду, – сказала кондитерка. – Свічки я кладу тобі всередину.

– Батько обожнює шоколад, – пояснив Даніель Алісії, наче в цьому існувала потреба.

– Пильнуй свою шоколадку, яка змушує тебе так червоніти, – ушпигнула єхидна Ґлорія.

– І дає енергію, – докинула Феліса.

– Скільки я винен?

Алісія вийшла наперед і поклала двадцятип’ятипесетову купюру на прилавок.

– І ще й платить за тебе… – пробурмотіла Ґлорія.

Старша кондитерка незворушно відрахувала решту і віддала Алісії до останньої монетки. Даніель узяв коробку з тортом і рушив до виходу.

– Переказуй вітання Беа, – гукнула Ґлорія.

Сміх кондитерок і погляди, устромлені в спини Алісії та Даніелю, наче родзинки в кекс, супроводжували хлопця й дівчину аж до двору.

– Завтра ви станете місцевою знаменитістю, – передрік Даніель.

– Сподіваюся, я не вплутала вас у якусь халепу.

– Не переймайтеся. Зазвичай, щоб уплутатися в халепу, мені не потрібна нічия допомога. Не звертайте уваги на цих трьох горгон. Фермін каже, що в них замість мозку безе.

Цього разу Даніель пропустив її вперед і почекав, доки Алісія пройде цілий сходовий марш, перш ніж рушити за нею. Вочевидь, він анітрохи не був зацікавлений у тому, щоб підійматися на дві сходинки позаду дівчини, приклеївшись очима до її стегон.

Прибуття торта привітали оплесками й вигуками «браво», немовби якусь видатну спортивну перемогу. Даніель перед поважною публікою здійняв коробку з тортом угору, наче кубок, а потім заніс до кухні. Алісія побачила, що Беа приготувала їй місце між Софією та Хуліаном, який сидів поруч зі своїм дідусем. Дівчина сіла, усвідомлюючи, що всі присутні скоса позирають на неї. Даніель, повернувшись із кухні, усівся на іншому кінці столу, поруч із Беа.

– То я подаю суп чи зачекаємо на Ферміна? – запитала Бернарда.

– Коли дармовий суп холоне, на героя не чекають, – виголосив дон Анаклето.

Бернарда почала наповнювати супниці, коли за дверима почувся гуркіт і дзвін склотари, що падає на підлогу. За кілька секунд матеріалізувався Фермін, переможно стискаючи в кожній руці по пляшці шампанського, які йому дивом удалося врятувати.

– Ферміне, ми стільки чекали, щоб ти приніс нам цього кислого мускату? – невдоволено запитав дон Анаклето.

– Ваші добродійства, вилийте те мерзенне пійло, яке лише поганить ваші келихи, адже прибув виночерпій, і тепер ви зможете насолодитися божественним смаком сонячного напою, після якого сеча ваша пахнутиме трояндами, – заявив Фермін.

– Ферміне! Стеж за язиком! – дорікнула йому Бернарда.

– Але ж, мій пуп’яночку, якщо дзюрити за вітром так само природно й приємно, як…

Нараз Фермінові відібрало всю його балакучість. Закам’янівши, він дивився на Алісію, наче побачив привида з потойбіччя. Даніель потягнув його за руку й ледве не силоміць посадив за стіл.

– Що ж, нумо вечеряти, – постановив сеньйор Семпере, який також звернув увагу на дивну поведінку Ферміна.

Дзенькіт келихів, сміх і жарти поступово заволодівали застіллям. Лише Фермін, що тримав у руці порожню ложку й не відривав погляду від Алісії, мовчав, як камінь. Алісія вдавала, що не помічає цього, але невдовзі навіть Беа стала почувати себе ніяково. Даніель штурхнув товариша ліктем і зашепотів на вухо, до чогось спонукаючи. Фермін сьорбнув трохи супу, але далі лишався напруженим. На щастя, хоча бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини» втратив мову за присутності Алісії, натомість дон Анаклето завдяки шампанському переживав другу молодість, і незабаром усі мали змогу почути його звичний аналіз останніх подій у країні. Шкільний учитель, що вважав себе духовним наступником і носієм вічного вогню дона Міґеля де Унамуно, із яким його поєднувала певна фізична подібність, а також розлоге родовідне древо зі Саламанки, узявся за своїм звичаєм змальовувати апокаліптичну картину неминучого занурення Іберійського півострова в безодню щонайчорнішого безчестя. Фермін зазвичай опонував дону Анаклето зі спортивного інтересу й полюбляв саботувати ці імпровізовані дружні дискусії затруєними дротиками своїх аргументів на кшталт «показник балакучості суспільства обернено пропорційний його інтелектуальній спроможності: коли говорять, аби поговорити, то думають мало, а роблять ще менше». Цього разу, однак, літературний дорадник був такий мовчазний, що дон Анаклето, не маючи з ким посперечатися, узявся чіплятись до Ферміна.

– Наші керманичі непокояться тільки про одне: як промити людям мізки. Вам так не здається, Ферміне?

Той лише стенув плечима.

– Даремно непокояться. Здебільшого мізки їхніх підданців досить лише легенько сполоснути.

– Прокинувся анархіст! – вихопилася Мерседітас.

Дон Анаклето задоволено всміхнувся: нарешті йому вдалося роздмухати вогонь суперечки, діла, яке він страшенно полюбляв. Фермін засопів.

– Бачиш-но, Мерседітас, оскільки я переконаний, що читати газету ти починаєш і закінчуєш на гороскопі, а сьогодні ми тут відзначаємо уродини господаря дому…

– Ферміне, передай мені хліб, будь ласка! – перервала його Беа, щоб учта не вийшла з мирних берегів.

Фермін кивнув і відступив з поля бою. Дон Федеріко, годинникар, прийшов на порятунок від напруженої мовчанки.

– Розкажіть нам, Алісіє, хто ви за фахом?

Мерседітас, яку досі муляла та увага, яку всі виявляли до несподіваної гості, кинулася в бій.

– А чому це жінка обов’язково повинна мати фах? Хіба не вистачає того, що вона порається по господарству й доглядає за своїм чоловіком і дітьми? Адже так нас навчали наші батьки, і так має бути.

Фермін хотів було щось сказати, але Бернарда поклала руку йому на зап’ясток, і він припнув язика.

– Нехай, але ж сеньйорита Алісія незаміжня. Хіба ні? – наполягав дон Федеріко.

Алісія поштиво кивнула.

– Невже у вас навіть немає нареченого? – недовірливо запитав дон Анаклето.

Дівчина, скромно всміхнувшись, похитала головою.

– Та це ж просто неподобство! Незаперечний доказ, що в цій країні не лишилося достойних парубків. Був би я молодшим років на двадцять… – мовив дон Анаклето.

– Скидайте вже ліпше всі п’ятдесят, – порадив йому Фермін.

– Чоловіком можна бути у будь-якому віці, – заперечив йому дон Анаклето.

– Тільки не плутаймо епічні поеми з урологією.

– Ферміне, за столом діти, – зробив йому зауваження сеньйор Семпере.

– Якщо ви маєте на увазі Мерседітас…

– Тобі щодня треба мити рот і мозок відбілювачем, інакше горітимеш у пеклі, – винесла вирок Мерседітас.

– Там хоч заощаджу на опаленні.

Дон Федеріко підніс руку, щоб утихомирити суперечку.

– Угамуйтеся… ви ж не даєте Алісії навіть слова мовити.

Усі замовкли й поглянули на Алісію.

– Отож, – знову звернувся до неї Федеріко, – ви збиралися нам розповісти, де працюєте…

Алісія оглянула всіх присутніх, що чекали на її відповідь.

– Правду кажучи,