Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Але ж ви, мабуть, думали про щось, – зауважив сеньйор Семпере.

Алісія опустила очі.

– Я думала про те, що мені хотілося б писати книжки. Принаймні спробувати.

– Браво! – похвалив її книгар. – Ви будете нашою Лафоре.

– А краще сказати – Пардо Басан [107], – утрутився дон Анаклето, який дотримувався поширеної серед іспанців думки, що за свого життя літератор, якщо тільки він уже не доходить на смертній постелі, не заслуговує на жодне визнання. – Ви зі мною не погоджуєтеся, Ферміне?

Той обвів усіх поглядом, а потім зупинив очі на Алісії.

– Я б з вами погодився, дорогий друже, якби не думав, що Пардо Басан, дивлячись у дзеркало, бачила перед собою обличчя, дещо схоже на бульдожу морду, тоді як наша сеньйорита Ґріс мені видається створінням тіней, і я не впевнений, чи вона взагалі відображається в дзеркалі.

Запала глибока мовчанка.

– І що це мало би значити, всезнайко? – із докором запитала Мерседітас.

Даніель схопив Ферміна попід руку й потягнув на кухню.

– Це значить, що коли б чоловіки мали мозок бодай уполовину такий великий, як їхній рот – щоб не сказати чого іншого, – то цей світ був би набагато кращим, – зненацька промовила Софія, яка досі, здавалося, ширяла думками у хмарах або ж у тій химерній країні мрій, у якій живуть тільки юні й блаженні.

Сеньйор Семпере знову поглянув на свою небогу, яку доля послала йому чи то на втіху, чи то на прокляття його золотих років, і вже не вперше йому здалося, що він на мить почув і побачив свою Ізабеллу через океан часу.

– Це такого тепер вчать на літературному факультеті? – поцікавився дон Анаклето.

Софія стенула плечима, повертаючись до своєї країни мрій.

– Боже поможи нам у тому світі, що чекає на нас, – вирік учитель.

– Не хвилюйтеся, доне Анаклето. Світ завжди один і той самий, – заспокоїв його сеньйор Семпере. – І правда в тому, що він ні на кого не чекає, а проноситься повз тебе за першої-ліпшої нагоди. То чи не випити нам за минуле, майбутнє й за нас усіх, хто борсається поміж ними?

Малюк Хуліан охоче підніс свою склянку з молоком, підтримуючи пропозицію.

Тим часом Даніель загнав Ферміна в дальній куток кухні, де гості їх не могли ні почути, ні побачити.

– Можна дізнатися, який ґедзь тебе вкусив, Ферміне? Мабуть, завбільшки щонайменше з кавун.

– Ця жінка не та, за кого себе видає, Даніелю. Тут щось не те.

– І хто ж вона така, якщо можна дізнатися?

– Не знаю, але маю намір з’ясувати, яку хитрість вона заховала в рукаві. Я носом чую це навіть звідси, як ті дешеві парфуми, якими напахкалася Мерседітас, сподіваючись приголомшити годинникаря і зробити з нього натурала.

– І як ти збираєшся це з’ясувати?

– Із твоєю допомогою.

– Не може бути й мови. Мене в це не вплутуй.

– Не дай цій вампіриці себе одурманити. Вона хитра бестія, це я знаю так само певно, як те, що мене звати Фермін.

– Мушу тобі нагадати, що ця хитра бестія – почесна гостя мого шановного батька.

– Пхе! А ти не замислювався над тим, як трапилася така зручна для неї випадковість?

– Не замислювався. Це не важливо. Випадковості трапляються час від часу.

– Це каже твій скромний інтелект чи постпідліткові гормони?

– Це каже здоровий глузд, якого тебе позбавили разом із соромом.

Фермін саркастично розсміявся.

– Просто чудово. Вона причарувала батька й сина нараз. І це при твоїй вродливій дружині.

– Кидай верзти нісенітниці. Тебе можуть почути.

– Нехай чують, – Фермін підвищив голос. – Нехай добре чують.

– Ферміне, я тебе благаю. Сьогодні день народження мого батька. Не влаштовуй бучі.

Фермін насупив брови і стиснув губи.

– За однієї умови.

– Домовились. Якої?

– Ти допоможеш мені дізнатися, хто насправді ця жінка.

Даніель закотив очі до стелі й зітхнув.

– І як ти пропонуєш це зробити? За допомогою твоїх словесних вивертів?

Фермін стишив голос.

– У мене є план…

Вірний своїй обіцянці, Фермін решту вечері поводився зразково. Сміявся над жартами дона Анаклето, поводився з Мерседітас так, наче вона була мадам Кюрі, і подеколи нишком, мовби вівтарний служка, зиркав на Алісію. Коли настала мить різати торт і виголошувати тост, Фермін виступив із блискучою промовою на честь винуватця свята, за яку був нагороджений оплесками й сердечними обіймами від іменинника.

– Онук допоможе мені задути свічки, – оголосив книгар. – Допоможеш, Хуліане?

Беа вимкнула світло в приміщенні, і на якусь хвилю всі лишилися тільки з миготливими вогниками свічок.

– Загадуйте бажання, мій друже, – нагадав дон Анаклето. – Може, побажаєте собі пухкеньку й моторну удовицю?

Бернарда непомітно забрала в учителя келих із шампанським і замінила його на склянку мінеральної води. Беа, що перезирнулася з нею, схвально кивнула головою.

Алісія спостерігала за тим, що діялося довкола, наче вві сні. Вона вдавала приязну безтурботність, але серце калатало їй несамовито. Вона ще ніколи не була на такому святкуванні. Майже всі дні народження, які пригадувала, Алісія святкувала або з Леандро, або сама, у кінотеатрі, тому самому, де ховалася кожну новорічну ніч, проклинаючи дурну примху: вмикати опівночі світло й переривати фільм на десять хвилин. Наче те, що Алісія проводила цю ніч там, у порожньому кінозалі, серед шести-семи таких самих самотніх душ, яких ніхто ніде не чекає, було недостатнім глумом і треба було ще плюнути їй в обличчя. Тепер Алісія не знала, як їй дати лад тому відчуттю товариства, близькості й прихильності, значно вищому за всі ці ущипливі жарти й суперечки. Хуліан міцно стискав під столом її руку, немовби серед усіх присутніх лише кількарічне маля могло зрозуміти, як вона почувається. Коли б не він, Алісія розплакалася б.

Після останніх тостів, коли Бернарда запропонувала гостям чай або каву, а дон Анаклето став пригощати всіх гаванськими сигарами, Алісія підвелася зі свого місця. Усі здивовано поглянули на неї.

– Я хотіла подякувати усім за вашу гостинність і люб’язність. А найпаче вам, сеньйоре Семпере. Батько завжди дуже поважав вас, і я впевнена: він був би щасливий знати, що цей особливий вечір я провела разом із вами. Щиро вам дякую.

Усі дивилися на неї з виразом жалю, а може, Алісія просто бачила в їхніх очах те, що відчувала сама. Вона поцілувала маленького Хуліана й рушила до дверей. Беа встала з-за столу і з серветкою в руці наздогнала її.

– Я вас проведу, Алісіє…

– Ні, ні, не треба, я вас прошу. Лишайтеся з родиною.

Перш