Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Фотограф помітив Алісію і скинув на неї зацікавленим поглядом.

– Хочете зазирнути в об’єктив, мадмуазель? – запропонував він.

Алісія несміливо кивнула. Фотограф показав їй, що треба робити. Вона поглянула на світ очима митця й засміялася, побачивши досконалість гри тіні й перспективи, що перемінила ріг вулиці, повз який дівчина проходила сотні чи тисячі разів у своєму житті.

– Око бачить, камера помічає, – пояснив фотограф. – Сподобалося?

– Це просто диво, – зізналася Алісія.

– Це лише композиція і перспектива. Весь секрет – у світлі. Треба дивитися так, наче воно – плинне. Тінь тоді видасться легесенькою хмаркою, з якої дощить світлом…

Фотограф очевидячки був професіоналом, і Алісія замислилася, якою ж буде доля його знімка. Черепаха, що володіла таємницею світла, немов прочитала її думки.

– Це для книжки, – пояснив фотограф. – Як вас звати?

– Алісія.

– Не лякайтеся, Алісіє, але мені б хотілося сфотографувати вас.

– Мене? Чому мене?

– Бо ви створіння світла й тіні, як і це місто. Що скажете?

– Тут? Зараз?

– Ні. Не зараз. Сьогодні щось вас пригнічує і не дає бути собою. Камера вловить це. Принаймні моя камера. Я хочу сфотографувати вас, коли ви скинете з себе цей тягар, що вас гнітить, і світло зможе побачити вас такою, якою ви є, а не такою, якою вас змусили бути.

Алісія почервоніла вперше й востаннє у своєму житті. Ніколи ще вона не почувалася такою незахищеною, як під поглядом цього дивного чоловіка.

– Подумайте про це, – сказав їй фотограф.

Він дістав із кишені піджака візитівку й, усміхаючись, простягнув її дівчині.

ФРАНСЕСК КАТАЛÁ-РОКА

Фотостудія з 1947 року

Вулиця Провансу, 366. Перший поверх. Барселона

Алісія заховала візитівку й поспішила залишити гостроокого митця наодинці зі своїм мистецтвом. Вона змішалася з людом, що заполонив усі усюди довкола собору, і пришвидшила ходу. Відтак рушила по Пуерта-дель-Анхель і не зупинялася, аж доки на розі вулиці Святої Анни не побачила вітрини книгарні «Семпере й сини».

«У тебе ще є можливість нічого не зіпсувати. Просто пройди мимо».

Алісія стояла на другому боці вулиці, в під’їзді, звідки могла бачити, що діялося всередині книгарні. Спадали синювато-тьмяні барселонські зимові сутінки, які підохочували кинути виклик холоду й податися блукати вулицями без мети.

«Забирайся звідси. Що ти тут забула?»

Вона помітила Беа, яка розмовляла з покупцем. Коло неї стояв літній кавальєро, що, як здогадалася Алісія, мав бути її свекром, сеньйором Семпере. Малюк Хуліан, спершись на касовий апарат, сидів на прилавку й зосереджено читав книжку завбільшки майже з нього самого, яку тримав на колінах. Алісія всміхнулася. Раптом із підсобного приміщення з’явився Даніель із цілим стосом книжок, які він поклав на прилавок. Хуліан підвів очі й поглянув на свого батька, який скуйовдив йому волосся. Хлопчик щось сказав, і Даніель засміявся, а потім нахилився й поцілував сина в чоло.

«Ти не маєш права бути тут. Це не твоє життя, це не твоя родина. Забирайся до тої діри, з якої ти вилізла, і заховайся там».

Вона спостерігала, як Даніель впорядковує книжки, які приніс. Він ледве не пестив їх, коли витирав з них пил і викладав на прилавку, акуратно розподіляючи на три стоси. Алісії захотілося дізнатися, якими на дотик є ці руки і ці губи, коли торкаються шкіри. Вона змусила себе відвести погляд і відійшла на кілька кроків. Хіба вона мусила, хіба мала право повідомляти те, що дізналася, цим людям, які щасливо й безпечно жили, не відаючи правди? Щастя – або ж душевний спокій, найближче до щастя почуття, якого може прагнути будь-яка розумна істота, – щезає десь по дорозі, яка веде від віри до знання.

«Один останній погляд. Щоб попрощатися. Попрощатися назавжди».

Перш ніж вона усвідомила, що робить, Алісія повернулася до вітрини книгарні. Вона вже майже готова була йти геть, коли побачила, що малюк Хуліан, неначе відчувши її присутність, дивиться на неї. Алісія завмерла посеред вулиці, і люди проходили повз неї, обминаючи дівчину, немов статую. Хуліан, використавши табурет як приступку, доволі спритно зліз із прилавка. Ані Даніель, що готував пакети на книжки, ані Беа, що далі разом зі свекром була зайнята розмовою із покупцем, не помітили, як хлопчик перетнув приміщення, підійшов до дверей і відчинив їх. Ставши на порозі, Хуліан подивився на неї, усміхаючись від вуха до вуха. Алісія похитала головою. Хлопченя почалапало до неї. На ту мить Даніель уже помітив, що відбувається, і губи його заворушилися, вимовляючи синове ім’я. Беа обернулася й кинулась на вулицю. Хуліан уже стояв коло ніг Алісії та обіймав її. Вона взяла хлопчика на руки, і так їх і застали Беа з Даніелем.

– Сеньйорито Ґріс? – почасти здивовано, почасти занепокоєно вигукнула Беа.

Уся люб’язність, яку вона випромінювала того дня, коли познайомилася з Алісією, здавалось, розвіялася, щойно вона побачила свого сина на руках у цієї дивної жінки. Алісія простягнула їй хлопчика й проковтнула клубок, що підступив їй до горла. Беа, глибоко відітхнувши, міцно стиснула Хуліана в обіймах. Даніель, який дивився на Алісію із сумішшю захвату й ворожості, ступив крок і став між нею і своєю родиною.

– Хто ви?

– Це сеньйорита Алісія Ґріс, – пояснила Беа за його спиною. – Наша клієнтка.

Даніель кивнув, хоча тінь сумніву все ще не зійшла з його обличчя.

– Мені дуже шкода. Я не хотіла вас налякати. Хлопчик, мабуть, упізнав мене й…

Хуліан далі зачаровано дивився на неї, не звертаючи уваги на хвилювання своїх батьків. У дверях книгарні показався сеньйор Семпере, ускладнивши все до краю.

– Я щось пропустив?

– Нічого, тату, лише Хуліан ледве не втік від нас…

– Це моя провина, – сказала Алісія.

– А ви хто?

– Алісія Ґріс.

– Та сеньйора, що робила в нас замовлення? Але ж, прошу вас, заходьте, надворі холодно.

– Та я, власне, уже збиралася…

– У жодному разі. До того ж я бачу, ви потоваришували з моїм онуком. Не думайте, що він утікає до абикого. Аж ніяк.

Сеньйор Семпере притримав двері й жестом запросив її увійти. Алісія поглянула на Даніеля, який, уже заспокоївшись, кивнув.

– Проходьте, Алісіє, – припросила й Беа.

Хуліан простягнув до неї ручку.

– Бачите, у вас нема вибору, – мовив до неї Семпере-старший.

Алісія кивнула й пройшла до книгарні. Одразу запах книжок огорнув її. Беа поставила Хуліана на підлогу, і хлопченя схопило Алісію за руку й повело її до прилавка.

– Ви його закохали в себе, –