Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– А ти за нею?

– Певна річ.

– І далеко ти їхав за ними?

– Не дуже. «Мерседес» петляв вузькими панськими вуличками – тими, де пахне евкаліптами й ходять якими тільки гувернантки й садівники, – аж доки не виїхав на вулицю Куатро-Камінос, а звідти на проспект Тібідабо, де я лише дивом не потрапив під «блакитний трамвай» [100].

– Тобі слід носити шолом.

– У мене є солдатська каска, американська, яку я придбав на «Лос-Енкантесі». Неначе на мене зроблена. Я фломастером написав на ній «Private Fernandito» [101], це по-англійськи, але «private» означає не приватний, а…

– Не відходь від теми, Фернандіто.

– Пробачте. Я піднявся за ними проспектом Тібідабо, до того місця, де закінчується маршрут трамвая.

– Вони їхали аж до зупинки фунікулера?

– Ні. Водій і сеньйора… Убач попрямували далі дорогою, що йде довкола зупинки, і заїхали до будинку, що стоїть на цьому пагорбі, просто над проспектом. Того палацу, який видно майже звідусіль і який здається казковим замком. Либонь, найгарніший будинок у всій Барселоні.

– Атож, він називається «Ель-Пінар», – сказала Алісія, яка пригадала, як тисячу разів бачила його дівчинкою, коли виходила щонеділі з сиротинця «Рібас», і уявляла, як вона житиме там посеред неосяжної книгозбірні й насолоджуватиметься нічними краєвидами міста, що розпростерлося під її ногами, немов чарівний світляний килим. – А що поліція?

– У поліційній машині сиділо два бувалих головорізи з бульдожими писками. Один із них став коло дверей будинку, а другий зайшов до ресторану «Ла Вента», щоб зателефонувати. Близько години, доки я там чекав, нічого не відбувалося. Зрештою один із поліціянтів скинув на мене поглядом, який мені анітрохи не сподобався, і я поїхав до вас, щоб розповісти про все, що бачив, і дістати нові вказівки.

– Ти чудово попрацював, Фернандіто. У тебе до цього хист.

– Ви так гадаєте?

– Я тебе підвищую, будеш тепер не «private», а «corporal Fernandito».

– А що це значить?

– Заглянь у словник. Хто не вчить мов, у того мозок перетворюються на пюре з цвітної капусти.

– Ви така розумна… То які будуть дальші накази?

Алісія замислилася на кілька секунд.

– Переодягнися й натягни на голову кашкет. Потім вертайся туди і стеж. Але моторолер залиш десь віддалік, щоб тебе не впізнав поліціянт, який на тебе дивився.

– Я залишу його біля Ротонди [102], а сам піднімуся на трамваї.

– Добра думка. Спробуй дізнатися, що відбувається всередині будинку, але не наражайся на ризик. Навіть на найменший. Ледве тобі здасться, що тебе впізнали або що хтось занадто довго видивляється на тебе, відразу втікай. Ти мене зрозумів?

– Чудово зрозумів.

– За дві-три години повернешся сюди і доповіси.

Фернандіто підвівся, готовий приступити до виконання свого завдання.

– А ви що будете робити тим часом? – запитав він.

Алісія невиразно махнула рукою. Цей жест міг означати як те, що в неї буде ціла купа справ, так і те, що жодної.

– Ви ж не втнете якоїсь дурниці, правда? – запитав Фернандіто.

– Чому ти це сказав?

Хлопець трохи зніяковіло подивився на неї з порога.

– Сам не знаю.

Цього разу Фернандіто спускався повільно, немовби кожен крок посилював його докори сумління. Лишившись наодинці, Алісія заховала записник Ізабелли до коробки, яку засунула назад під ліжко. Відтак пішла до ванної кімнати й умила обличчя холодною водою. Після цього скинула одяг і відчинила дверцята одежної шафи.

Алісія вибрала чорну сукню, яка видалася б Фернандіто гідною того, щоб Маріона Ребул з’явилася в ній у ложі для почесних гостей у театрі «Лісео». Коли Алісії виповнилося двадцять три роки – вік, до якого не дожила Ізабелла Жисперт, – Леандро пообіцяв подарувати їй, що вона захоче. Алісія попросила в нього цю сукню, якою вже два місяці милувалася в бутику на вулиці Росельйон, і замшеві французькі черевички, що пасували до сукні. Леандро, ні слова не сказавши, заплатив величезні гроші. Продавчиня, яка не знала і не наважувалася запитати, ким йому доводиться Алісія, донькою чи коханкою, лише сказала, що небагато жінок можуть носити це вбрання. Опісля Леандро повів її на вечерю до «Ла Пуньялади». Майже всі столики займали чоловіки, яких милостиво називають діловими людьми. Усі вони, наче голодні коти, облизувалися, коли дівчина проходила повз них, а потім кидали заздрісні погляди на Леандро. «Вони так дивляться на тебе, бо гадають, що ти – елітна профура», – сказав її наставник, перш ніж піднести келих за здоров’я Алісії.

Відтоді вона ще не вдягала цієї сукні. Витворюючи перед дзеркалом свій образ, підводячи тушшю очі й лагідно підкреслюючи помадою губи, Алісія всміхнулася. «Урешті-решт, усе правильно, – мовила вона сама до себе. – Елітна профура – ось хто ти насправді».

Вийшовши на вулицю, Алісія вирішила, що просто прогуляється без жодної мети, хоча в глибині душі знала: Фернандіто мав рацію, і, мабуть, вона таки втне якусь дурницю.

7

Того вечора, вимкнувши здоровий глузд, Алісія спускалася вулицею, невиразно підозрюючи, куди несуть її ноги. Крамниці на вулиці Фернандо вже запалили свої вогні, що кидали різнобарвні візерунки на бруківку. Червоногарячий круг, на тлі якого вимальовувалися карнизи й дахи, помалу догоряв на небі. Люди сновигали своїм життям у пошуках метро, крамниць чи забуття. Алісія влилася в потік перехожих, який виніс її на майдан перед міською ратушею, де вона перетнулася з батальйоном черниць, які бездоганно тримали стрій, наче пінгвіни, що мігрують кудись. Дівчина всміхнулася їм, і одна черничка, побачивши її, перехрестилася. Ріка пішоходів понесла Алісію далі, на Єпископську вулицю, до гурту спантеличених туристів, які ходили за гідом, що розмовляв із ними чудернацькою говіркою, яка мала з англійською мовою стільки ж спільного, скільки кажанячий писк.

– Señor, is this where they used to have the running of the bulls in times of the Romans? [103]

– Lless, dis is de cazidral, mileidi, bat it is ounli oupeng after de flamenco xou [104].

Дівчина лишила іноземців позаду й пройшла під показним, наче виготовленим із пап’є-маше, готичним містком. Як і туристів, її огорнув чар середньовічної фортеці, чимало елементів якої були старшими за Алісію ледве чи на десять років. Якою ж милосердною є омана і якими ж теплими є обійми незнання! За містком ловець тіней – фотограф – виставив на штативі приголомшливу фотокамеру марки «хассельблад» і тепер шукав ідеальний фокус та експозицію, щоб