Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Якийсь час по тому прийшов Фернандіто. Він стукав, але не дочекався відповіді й тому просто зайшов до квартири. Фернандіто побачив, що Алісія лежить на підлозі, зібгавшись у клубок, і плаче так, як ніхто ніколи ще не плакав на його очах. Хлопець нічого іншого не зміг вигадати, окрім як опуститися коло неї навколішки й обійняти її, тимчасом як Алісія завивала від болю, немовби всередині у неї палало вогнище.

6

«Мабуть, я народився під нещасливою зіркою», – думав Фернандіто. Скільки років він мріяв про ту мить, коли Алісія лежатиме в його обіймах, а коли нарешті це сталося, то сумнішої ситуації годі було уявити. Він тримав її, ніжно гладячи по голові, чекаючи, доки вона заспокоїться. Фернандіто не знав, що ще робити, що казати. Він ніколи не бачив Алісію такою. По правді сказати, він ніколи й не думав, що вона може бути такою. У фантазіях, які хлопець, немов святиню, спорудив зі своїх підліткових зітхань, Алісія Ґріс була твердою і міцною, як діамант, що не піддається нічому. Коли нарешті вона перестала схлипувати й підвела обличчя, Фернандіто познайомився з Алісією зламаною, Алісією з червоними очима й усмішкою такою ламкою, що, здавалося, ось-ось розпадеться на тисячі шматочків.

– Вам уже краще? – пробурмотів хлопець.

Алісія подивилася йому в очі й несподівано поцілувала в губи. Фернандіто, який відчув, як різноманітні частини його тіла охоплює пал, а мозком оволодіває одур, відсторонив її.

– Сеньйорито Алісіє, мені здається, це не те, чого ви зараз хочете. Ви розгублена.

Дівчина опустила обличчя й облизала губи. Фернандіто усвідомив, що пам’ятатиме цей образ до останнього свого дня.

– Вибач, Фернандіто, – мовила Алісія, спинаючись.

Він своєю чергою підвівся й запропонував дівчині стілець, на який вона сіла.

– Це лишиться тільки між нами, гаразд?

– Звісно, – відказав хлопець, подумавши, що навіть якби й захотів комусь розповісти, то не знав би, кому і що казати.

Алісія озирнулася й затримала погляд на коробці з пляшками й продуктами, що стояла посеред їдальні.

– Це ваше замовлення, – пояснив Фернандіто. – Мені спало на думку, що краще повернутися з покупками на випадок, якщо той літній сеньйор затримається тут.

Алісія всміхнулася й кивнула.

– Скільки я тобі винна?

– Це подарунок. «Пералади» в них не було, але я взяв «Пріорато», Маноло сказав, що це дуже добре вино. Сам я на ньому не розуміюся. Але якщо дозволите пораду…

– Не пити так багато. Я знаю. Дякую, Фернандіто.

– Можна запитати вас, що сталося?

Алісія стенула плечима.

– Я не впевнена, що сама знаю відповідь.

– Але вам уже краще, правда ж? Скажіть, що краще.

– Значно краще. Завдяки тобі.

Фернандіто, який сумнівався в щирості її слів, лише кивнув.

– Власне кажучи, я прийшов, щоб розказати вам, про що дізнався, – сказав він.

Алісія запитально поглянула на нього, вочевидь спантеличена.

– Про того типа, за яким ви наказали мені стежити, – пояснив хлопець. – Санчіса.

– Я зовсім забула про це. На жаль, боюся, ми запізнилися.

– Ви це кажете через затримання?

– Ти бачив, як його затримували?

Фернандіто ствердно кивнув головою.

– Сьогодні рано-вранці я чекав біля його офісу на проспекті Ґрасія, як ви мені й веліли. Там ще був приємний дідок, вуличний художник, який, побачивши, що я пильную вхід до будинку, просив переказувати вітання капітанові Варґасу. Він також працює на вас?

– Ні, то незалежний агент. Із митців. І що ж сталося?

– Санчіса я пізнав легко: він вийшов виряджений, як на весілля, і художник мені підтвердив, що це саме цей чоловік. Він сів у таксі, і я поїхав за ним на «веспі» до Бонанови. Санчіс мешкає в одному з тих дивовижних будинків на вулиці Ірадьєр. Він, мабуть, добре тямить у бізнесі, бо район страх який престижний, а будинок…

– Він добре тямить в одруженні, – сказала Алісія.

– Зрозуміло. Прихапав чуже. Отож невдовзі після того там з’явилася поліційна машина й фургон, із якого вийшла ціла ватага. Сім чи вісім чоловік щонайменше. Вони спершу обійшли дім, а потім один із них, одягнутий, як дженджик, подзвонив у двері.

– А де був ти, поки все це діялося?

– У схованці. На другому боці вулиці є будинок, в якому саме тривають якісь роботи. Там можна легко заховатися. Бачите, я подбав про обережність.

– І що сталося далі?

– За кілька хвилин вони вивели Санчіса в самій сорочці, уже в наручниках. Він опирався, але один із поліціянтів ударив його кийком під коліна, а потім його затягли до фургона. Я мав намір поїхати за ними, але потім мені здалося, що один із поліціянтів, той, що був так чепуристо вбраний, поглянув на будинок, де я заховався, й побачив мене. Фургон рушив на повній швидкості, а легкова машина лишилася, однак від’їхала метрів за двадцять, ставши на розі вулиці Марженат, де її не було видно з будинку. Про всяк випадок я вирішив зостатися у своїй криївці.

– Правильне рішення. У таких ситуаціях ніколи не можна показуватися. Краще втратити слід, ніж голову.

– Я так і подумав. Мій батько завжди каже: «Краще відсидіти дупу, ніж втратити голову».

– Мудрі слова.

– Отож я вже починав нервуватися і збирався йти звідти, коли це до будинку під’їхала ще одна машина. Розкішний «мерседес», із якого вийшов доволі дивний суб’єкт.

– Дивний?

– Він мав щось на кшталт маски, так, наче йому бракувало півобличчя абощо.

– Морґадо.

– Ви його знаєте?

– Це Санчісів водій.

Фернандіто кивнув, у захваті від тих таємничих історій, з якими мала справу його обожнювана Алісія.

– Я так і подумав. Він був одягнений, як одягаються водії. Отож цей чоловік виліз із машини й зайшов до будинку. За якийсь час він вийшов разом із жінкою.

– Як виглядала ця жінка?

– Молода. Як ви.

– Я для тебе молода?

Фернандіто сковтнув слину.

– Не збивайте мене. Як я сказав, жінка була молода. Не більше тридцяти років. Але вбрана була як набагато старша. Як багата панія. Що я не знав, хто вона така, то назвав її для себе Маріона Ребул [99].

– Ти не надто й помилився. Цю дівчину звати Вікторія Убач, чи то пак Санчіс. Це дружина затриманого банкіра.

– Авжеж, авжеж, саме такий вона й мала вигляд. Ці негідники завжди одружуються з жінками значно молодшими за них і значно багатшими.

– Бери приклад.

– Я на таке