Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Таргітай прокинувсь од страшенного галасу й шуму в селищі. Вискочивши з намету, він побачив, що на майдані було ясно, ніби вдень. Катафалк царський заливало червоне проміття пожежі. Цяцьки катафалка горіли кривавими вогниками. На майдані стояв цар із повірниками й дививсь на горющу кучугуру. Раптом почулося кінське тупотіння. На майдан вилетіла ватага їздців і кинулась на купку скитів, що були коло катафалка. Таргітай не зрозумів, хто такі ці їздці, але він вихопив меча й кинувся в бійку.
– Стрівай! – сказав хтось коло нього й ухопив за сорочку. Таргітай обернувсь. Коло нього стояла Горислава, вся червона від полум’я, висока й прекрасна, й держала його за сорочку.
– Пусти! – крикнув Таргітай.
– Не ходи, тебе вб’ють! – спокійно сказала Горислава й ухопила його за ліву руку.
Таргітай смикнув руку й вирвав її з руки Горислави. В цей час на нього наскочили два їздці. Таргітаєві, як крізь сон, здавалося, що один з них був брат Горислави, другий був невідомий йому бородатий чоловік. Таргітай рубонув мечем старшого, але в ту саму мить хтось ударив його ззаду держалном меча по голові, і він впав непритомний.
Хлопець скочив із коня й ременями скрутив руки Таргітаєві. Потім вони з Гориславою посадовили його на коня й прив’язали очкурами. Горислава скочила на братового коня, вхопила за нузду коня, до якого прив’язано Таргітая, і помчала майданом. Горислава як вітер промайнула повз катафалк, коло якого, збившись докупи, скити відбивались од невільників, проскакала вузенькою вулицею селища й вилетіла в степ.
Таргітай ницьма лежав на коні, і голова його теліпалася й билась об шию коня. Полум’я горющої кучугури заливало степ. Волосся Го-рислави розплелося від сильного вітру й гонитви й розвивалося, то падаючи на спину, то знову здіймаючись у повітря. Вона промайнула повз невільницький табір, де вже не було нікого, перескочила через труп скита, що задушений лежав на дорозі, і помчала уздовж річки. У вухах їй свистів вітер і дзвенів ще стукіт мечів і крики та галас бійки.
Коли помчала Горислава, брат її забіг за намет, де стояли Таргі-таєві коні, вибрав кращого коня, скочив на нього й подався на середину майна. З усіх боків уже на майдані бігли озброєні скити на допомогу цареві. Вони оточили невільників і лізли на них із мечами та списами. Хлопець пробивсь через кільце скитів і прилучивсь до земляків. Дедалі меншало невільників. Один по одному падали вони з коней од стріл і списів, що кидали в них скити. Білопера стріла, що її пустив Рудий, прорізала повітря й уп’ялась між плечима братові Горислави. Він захитавсь і, ухопившись за груди, звалився з коня.
А Горислава мчала уздовж річки до броду, а поруч із нею теліпавсь прив’язаний до коня непритомний Таргітай.
Вже видніло, коли Горислава примчала до того місця річки, де був брід. За ознаку його було самотнє дерево, що стояло, похилившись, край берега, коло самого броду. Перебрівши через річку, Горислава мусила в гаю, що був за річкою, почекати на брата та земляків. Вона направила коня свого просто на дерево.
– Стій! Хто йде? – прогримів голос невідомою Гориславі мовою.
Горислава вдарила коня нагаєм.
З сутени сірого ранку випірнула голова грецького стрільця у високому мідяному шоломі. Кінь Горислави, злякавшись страшного шолому, шарахнувсь набік і, спіткнувшись об камінь, гепнув об землю, потягнувши за собою коня з прив’язаним Таргітаєм.
Горислава не встигла вийняти ноги з стремена, і кінь, падаючи, придавив праву ногу дівчині до землі.
– Лежи, лежи, дівчино, – ласкаво сказав їй грек.
Гострий біль пройняв ногу Гориславі, і вона знепритомніла.
Коли Горислава прийшла до пам’яти й розплющила очі, вона помітила, що лежить на чомусь м’якому горілиць, а над нею пливуть сірі хмарки. Те, на чому лежала вона, трохи похитувалося під нею, і було чути якийсь стукіт, наче хто гріб веслами.
Горислава спробувала була підвестись, але біль у нозі заважив їй зробити це. До неї схилилась лиса голова кухаря.
– Лежи, лежи, дівчино, – ласкаво сказав їй грек.
– Де я? – спитала Горислава.
– У нас на човні.
– А Таргітай? – раптом схопилась дівчина і, перемагаючи біль, сіла.
– Не турбуйся, дівчино. Він живий і лежить збоку тебе.
Таргітай дійсно лежав на човні, голова йому була обв’язана хусткою.
Човни грецькі пливли річкою, а назустріч їм бігли берегові ліси. З човнів на Гориславу дивились цікаві греки.
– Лягай, дівчино, і вкрийся цією рядниною, коли не хочеш знову попасти в сколотську неволю. Брата твого вже нема на цім світі, нема вже живих і твоїх земляків, що збунтувались проти сколотів. Усіх їх до одного перебили сколоти. На нас з берега гукали сколоти, питаючись про тебе та Таргітая, але ми сказали, що не бачили вас. Вони розповіли нам про все те, що скоїлось у селищі.
Дівчина впала на мішок із пшеницею й заридала.
Діодор обережно накрив її рядниною.
Човни грецькі швидко пливли річкою, і згодом перед їхніми очима засиніли широкі й вільні води Бористену.
Тижнів зо два пливли греки Бористеном, потім вийшли в широкий лиман і попід берегом добрались до Ольвії.
Таргітай очуняв тільки на третій день, коли човни пливли вже Бористеном. Спочатку він вимагав у греків, щоб вони висадили його на берег і передали в руки сколотів, але потім скоривсь і замовк. З Ольвії Олександер переправив його й Гориславу до свого старого батька в Мілет, і він там жив деякий час, поки навчивсь грецької мови, а потім поступив у гопліти. Інше якесь діло Таргітай, як во-йовник, опанувати не міг. Він був кочовник і степовик і навіки сховав у собі жаль до далекого квітчастого степу, хоч степ цей двічі загрожував йому передчасною смертю. А Гориславі було добре там, де був Таргітай.
ЦАРСЬКА МОГИЛА
В Герросі під шум і рев Бористеньських порогів обшарпані й голі раби скитські вирили могилу скитському владникові. В могилу скити поклали ті речі, що любив цар за життя. Наче світлицю прибрали вони килимами й ковдрами темну могилу царя. По кутках
