Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– А що, коли б ми з Калікратом…

– Мовчи, – схопивши за руку кухаря, пошепки сказав скит. – Ти задумав страшне діло. Подякуй Калікратові, він добрий побратим, а я мушу вмерти. Джура царський мусить лягти в домовину з царем.

Діодор подививсь на Калікрата й на мовчазне питання юнака заперечно хитнув головою. Як не підступавсь Діодор до Таргітая, він уперто стояв на своєму й не згоджувавсь на втечу з селища. Нарешті він навіть образивсь:

– Мовчи, елліне! Сколот не може зрадити свого народу та звичаї. Я мушу вмерти й умру.

Згодом він підвівсь, попрощався з греками й пішов у селище, а за ним, обнявшись, поплентались два його наглядачі.

БУНТ СКИТСЬКИХ НЕВІЛЬНИКІВ

Греки навантажили збіжжя в човни, попрощалися з Таргітаєм, якого бачили вже востаннє, і човни попливли вниз річкою до Бори-стену. Олександер сподівавсь спуститися Бористеном у Понт Евк-сінський і попід берегом добратись до Ольвії, а з Ольвії вже легко потрапити до Пантікапеї, бо обидві ці колонії мали постійні зносини морем. Річка була широка й вільна. Пливти було легко. Гребці ледве гребли веслами: сама течія несла важкі грецькі човни. Хлопці й Діо-дор були сумні й мовчки сиділи, спершись спинами на мішки з пшеницею. Навіть Олександер сидів похмурий, насупивши брови й похнюпивши носа, що було за ознаку великого гніву. Еллінові шкода було молодого життя Таргітаєвого, і він гнівавсь на дикі звичаї вар-варів-скитів. Він, як усякий грек, не помічав темних сторін культурного життя Геллади й греків, особливо тут, у Скитії, серед звірячих облич войовничих і темних степовиків. Решта греків, прикажчики й стрільці, навпаки, були веселі й задоволені. Скінчилася трудніша половина шляху, і вони радісно думали, що пливуть нарешті додому. Вони навіть почали були веселої пісні, але пісня ця швидко замовкла серед пустельних берегів скитської річки.

Надвечір зібралися грізні чорні хмари, і знявсь скажений холодний вітер. Греки вийшли на берег і стали табором коло броду. Ніч наступала темна й беззоряна. Вітер гнув верби та лозу додолу й гучно кидав холодні хвилі річки на берег. Подорожні, загорнувшись у теплі халамиди, сиділи коло багать і грілися. Круг табору свого вони виставили вартових. Невесела була ця ніч. З греками не було вже ватаги Рудого, і вони почували, що досить самотні серед цього дикого малолюдного краю, де, як звірюка, завивав та ревів вітер, а в унісон вітрові було чути далеке вовче виття. Греки просиділи коло багать години зо дві, розмовляючи про Таргітая. Згадували вони його, як згадують небіжчика. Олександер лаяв ворожбита Вовка й обвинувачував його в Таргітаєвій смерті.

– Ти марно лаєш Вовка, Олександре, – сказав Діодор. – Винуватий не Вовк, а звичаї скитські. Хіба це Вовк призначив Таргітая на царського джуру? Вовка навіть не було в шатрі царському, коли Тар-гітай показував цареві сарматську голову.

– Але ж Вовк напустив на царя хворобу. Коли б не вмер цар, і Таргітай був би живий.

– Я думав про це, – відповів Діодор. – І мені здається, що Вовк тільки хвалився, що напустив на царя хворобу, щоб дратувати перед своєю смертю скитів. Йому хотілося показати, що він могутній і страшний ворожбит. Але він не врятував себе від смерті, і занапастив його не хто інший, як я, з допомогою Харсуна. От і виходить, що я ворожбит дужчий за Вовка, – засміявсь Діодор.

– Ач, який ворожбит виявивсь! – засміявсь Олександер. – Чом це ти не врятував Таргітая?

– Він сам цього не схотів, – сумно вже відповів кухар.

Олександер здивовано подививсь на Діодора й замовк.

Загорнувшись у халамиди, греки полягали коло багать, і стихло в грецькому таборі, тільки вартові перегукувались між себе та з правого берега річки було чути сумний крик пугача.

Вітер, що втих був на деякий час, заревів з новою силою і скиглив і вив понад річкою й сонним таборищем.

– Парменіде, – гукнув один із вартових стрільців, що стояв на кручі коло берега. – Іди сюди! Подивись на верхів’я цього дерева. Здається, ще далеко до світанку, а там небо червоніє, наче сходить зоря.

Парменід подививсь у той бік, куди показував стрілець, і сказав:

– Це сходить місяць.

– Ні, це не місяць. Коли сходить місяць, небо не спалахує так, як зараз. Це – пожежа. – Стрільці стояли деякий час мовчки й дивилися на небо. Полум’я охоплювало дедалі більшу частину неба. Тепер у них не було сумніву, що це пожежа.

– Де ж це горить? – спитав Парменід.

– Це горить з того боку, де селище.

– З боку селища? Але чому там горіти? Там, крім землянок та скитського таборища, нема чому горіти.

– Це дійсно дивно!

Вартові збудили Олександра, і скоро всі греки стовпились на кручі й дивились на проміння, що охопило вже півнеба.

– Це горить кучугура, – сказав Діодор. – Більш там нема чому горіти.

Дійсно, це горіли кучугури.

Вітер ревів та гудів над селищем і кучугурою, наче гнав перед себе один по одному тисячі скитських возів. Кучугура теж ревла під могутнім натиском вітру, що шарпав і ламав на ній старий сухий хмиз. Під кучугурою спалахнув огник і згас. Потім знову заблимав, освітлюючи молоде обличчя Гориславиного брата. Він держав у руках пучок сухої трави, що горів і тріскотів од вітру. Хлопець затулив його шапкою, щоб він не згас, і сунув у хмиз. Він підпалив кучугуру в п’яти місцях і побіг геть. Хмиз затріскотів і запалав. Цілі хмари горобців, що позвивали собі кубелечка в кучугурі, перелякані вогнем і димом, вихопились із хмизу й літали над кучугурою.

Так хлопець помстився за своїх земляків і дядька Мирволода, що їх скити зарізали на кучугурі. Коли він повертав з Гориславою після свята бога війни, він присягався своїм богам, що помститься над скитами, і цієї ночі здійснив свою обіцянку. Підпалити кучугуру було за частину того плану, що зародився в його сміливій голові. До селища скити пригнали чоловіка двісті невільників-зем-ляків Горислави. Хлопець підбив своїх земляків повстати проти скитів. За гасло повстання мав бути підпал кучугури, що мусів зробити брат Гориславин. Невільники сподівались, що коли займеться кучугура, скити кинуться рятувати її, а вони, скористувавшись із цього часу, заберуть коні скитські і втечуть із селища. План був ризикований і майже безнадійний, але й бути далі в скитській неволі здавалося їм гірше, ніж вмерти за своє визволення. Вночі, коли греки вже відпливли з селища, брат Горислави підпалив кучугуру. Купа сухого хмизу, як солома, спалахнула під буйним степовим вітром