Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Таргітай зрадів Діодорові. Грек підсів до Таргітая, і вони кілька хвилин розмовляли про незначні речі. Діодор побачив, що місце й час були зовсім незручні для того, щоб розмовляти про таке небезпечне питання, як втеча Таргітая з селища. Справу цю треба було повести обережно, бо невідомо, як поставиться до неї Таргітай.

Можливо, що він спалахне, скаже щось таке, що почують доглядачі Таргітаєві, і тоді кухареві та й усім грекам буде тугенько. Шептати-ся з Таргітаєм теж не годилось, бо скити-доглядачі були близько, і їм така тиха розмова могла здатися за підозрілу. Діодор побачив, що розмову з Таргітаєм треба буде відкласти до іншого, зручнішого часу. Він запросив Таргітая до грецького табору й пішов, думаючи про неприємне доручення, що нав’язав йому Калікрат. Запрошуючи до себе Таргітая, він мав на думці, що й доглядачі його прийдуть з ним і будуть заважати розмові. Треба було почастувати їх вином, приспати їхню підозрілість, і тоді вільно вже побалакати з Таргітаєм.

Але для цього йому був потрібний помічник, і помічник такий, що навіть і не догадувався б про ту ролю, яку призначив йому Діодор. Від помічника вимагалося одного: він мусить добре пити сам і частувати й накачувати вином доглядачів Таргітая. За такого помічника міг бути старий приятель кухаря, ворожбит Харсун, що ніколи не відмовиться вихилити чашу з добрим грецьким вином. Розпитавши, де знайти Харсуна, Діодор підійшов до обшарпаного намету, що стояв край майдану. Коло намету сидів хлопець, що скидавсь на Харсуна, як мале граченя на дорослого грака, і бавився з собакою. Здивувало Діодора те, що собака, дикий і лютий на вигляд, навіть не звернув на нього уваги. Придивившись, кухар побачив, в чім справа.

Хлопець держав у руці довгу й тонку баранячу кишку. Він підняв угору руку з кишкою й спустив кінець кишки в роззявлену пащу собаки. Собака, мружачи від насолоди очі, почав ковтати кишку, поки доковтався до руки хлопця. Тоді хлопець обережно витяг кишку з рота собаки, знову підняв руку вгору, і собака, висолопивши язика, спіймав кінець кишки й знову почав ковтати слизьку, але, мабуть, дуже смачну їжу. Пес був наче загіпнотизований. Діодор довго стояв перед хлопцем, дивлячись, як той то витягав, то знову давав проковтнути кишку собаці. І хлопця, і собаку так захопила була ця справа, що вони навіть не помічали Діодора.

– Батько вдома?

Хлопець підвів голову і, обернувшись, мовчки показав на намет. У наметі хтось хропів, і з дірки намету висунута була брудна боса нога. Діодор нахиливсь і потягнув ногу до себе. Нога вивернулась з рук грека й сховалась у наметі.

– Який собака хапає мене за ногу? – почувся з намету хрипкий голос Харсунів.

– Годі спати, ледащо. Що вночі робитимеш? – засміявсь Діодор. – Вилазь сюди, Харсуне, діло є! – гукнув він у темну дірку намета.

– Хто це? – спитав Харсун, стаючи на дверях та потягаючись. – Це ти, елліне? Здоров.

Постать Харсунова була дуже мальовнича. Волосся його було скуйовджене, наче в ньому завелося мишаче кубло. Одною рукою він підтягнув шкуратяні засмальцьовані штани, а другою шкрябав свої волосасті груди, що їх було видно через розхристану сорочку.

– Здоров, Харсуне! Що ти так рано завалився спати? Он твій син і то не спить, а працює.

Харсун ласкаво подививсь на сина.

– Задурив зовсім собаку своєю кишкою хлопець. Отак цілісінький день. Так, кажеш, діло є?

– Давно вже я тебе не бачив, Харсуне!

– Ач… Давненько й я бачив тебе, елліне!..

– І дивно, – сказав, жартуючи, Діодор, – що я тебе не бачив стільки саме, скільки й ти мене не бачив.

– Ач… Це дійсно дивно.

– Я таки скучивсь за тобою, Харсуне!

Харсун підозріло подививсь на грека: чи не прийшов грек чого позичати в нього. Харсун цього не любив. Але він згадав, що елліни люди багаті, і заспокоївся.

– Яке ж діло, елліне?

– Та ось яке. Приходь завтра до мене. Вип’ємо трохи й побалакаємо.

У Харсуна загорілись очі.

– А Олександер? Я не люблю, коли він вдома.

– Олександра не буде. Він завтра їде в сусіднє селище подивитися на зібране там збіжжя.

– Це добре, – сказав Харсун, – прийду!

Ворожбит ніколи не відмовлявсь од випивки.

– Ну, прощай, мені тепер ніколи: треба варити вечерю. А гарний у тебе хлопець, Харсуне! – сказав грек, дивлячись на сопливого Харсунового сина. – Ввесь у батька.

– Це мій первак, – гордовито відповів Харсун.

Табір грецький був коло річки, досить далеко від селища. Греки навмисне стали табором далі від селища, бо на власнім досвіді знали, що їм не буде спокою від скитської дітвори, що цілісінький день товклась би коло табору, вимагаючи в греків то родзинок, то горіхів, то коринки. Олександер не думав довго пробути в селищі. Діло зроблено, вино вивантажено на берег, і на завтра призначено вантажити збіжжя на човни. Човни рядком стояли коло берега, а коло човнів стояв грецький вартовий у блискучому мідяному шоломі.

Між табором греків і селищем був табір невільників, що призначені були рити царську могилу, а поза селищем стояла незграбна жертовна кучугура з хмизу та іржавим мечем бога війни.

Другого дня до грецького табору завітали Таргітай із своїми доглядачами й ворожбит Харсун. Діодор і хлопці як могли частували своїх гостей. Повний міх вина лежав на камені коло багаття, і Діодор щохвилини розливав вино у чаші. Таргітай майже не пив нічого, його трудно було розважити, як не намагалися хлопці та кухар, він тільки ласкаво поглядав на греків, а скити допалися до вина й незабаром напились так, що тільки гикали та похитували головами.

Калікрат із жахом чекав, що вони почнуть співати, але на цей раз обійшлося без співів.

Діодор ближче підсів до Таргітая і, бачивши, що Харсун голосно патякає з скитами, хоч вони зовсім не слухали його, сказав йому пошепки:

– Скажи, Таргітаю, що зробив би ти, коли б твоєму побратимові загрожувала неминуча смерть?

– Нащо питаєш мене про це? Хіба я жива людина? О, коли б я був вільний. Я не дав би загинути побратимові!

– А хіба ти не хотів би бути вільний, – ще тихше спитав Діодор, поглядаючи на Харсуна, що ліз цілуватись до Ксенофонта.

Таргітай випроставсь, обличчя його стало горде й сміливе. Але це було на хвилину тільки. Через хвилину він знову зажуривсь і понуро схилив голову.

– Хіба тобі не страшно вмерти не в бійці, а від руки поганого ворожбита?

– Хочеш чи не хочеш, – відповів Таргітай, –