Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Він розмовляв із нею понад годину про дітей, про силу-силенну всяких дрібниць, аж поки під'їхала коляска, щоб одвезти її додому. І коли вона поїхала, він повернувся до свого крісла і довго сидів у ньому, погладжуючи щоки й підборіддя, заново переживаючи в думках весь той день.

Після вечері він пішов у свій кабінет і взяв аркуш паперу Кілька хвилин він сидів, не беручись за перо, потім устав і підійшов до свого шедевру «Голландські рибальські човни при заході сонця». Він думав не про картину, а про своє життя. Він вирішив відписати їй що-небудь у своєму заповіті; ніщо не змогло б так схвилювати тихі глибини його думок і пам'яті. Він відпише їй частину свого капіталу, своїх надій, звершень, здібностей, праці, що створили той капітал; він відпише їй також частину того, що йому не пощастило взяти від життя, бо він намагався жити, керуючися здоровим глуздом і твердими правилами. Але що ж йому пощастило взяти? «Голландські рибальські човни» мовчали. Він підійшов до засклених дверей і відчинив їх, розсунувши завіси. Надворі знявся вітер, і торішній дубовий листок, що випадково уникнув садівникової мітли, сунувся з тихим шелестом у вечірніх сутінках по вимощеній кам'яними плитами терасі. Цей звук єдиний порушував тишу, що панувала навкруги; із саду долинали пахощі недавно политих геліотропів. Пролетів кажан. Востаннє цвірінькнула перед сном якась пташка. І над самісіньким вершечком дуба засвітилася перша зірка. Фауст в опері продав свою душу за кілька років молодості. Безглузда вигадка! Молодості не купиш ні за які гроші — оце і є справжня трагедія! Неможливо знову стати молодим для кохання і для життя. Залишається тільки тішитись красою здаля, поки є ще час, і відписати їй що-небудь у своєму заповіті. Але скільки? І, ніби привілля тихої ночі заважало йому зробити ті підрахунки, він відвернувся від вікна й підійшов до каміна. На полиці стояли його улюблені бронзові статуетки: Клеопатра зі змією на грудях; Сократ; хортиця, що грається з цуценям; силач стримує баских коней. «Вони зостануться»,— подумав він, і в нього боляче стислося серце. Їм іще жити добру тисячу років! «Скільки?» Ну, принаймні стільки, щоб вона передчасно не постарілася, щоб її обличчя якомога довше не вкрилося зморшками, а золотаве волосся не взялося сивиною. Може, він проживе ще років п'ять. На той час їй буде за тридцять. «Скільки?» В ній не тече ані краплі його крові! Вірність життєвим принципам, від яких він не відступав ось уже більше як сорок років, відколи одружився й заснував таємничий осередок, що зветься родиною, навіяла йому застережливу думку: хто не рідний йому по крові, той не має права на його добро! Отже, цей намір — неприпустима розкіш. Марнотратство, потурання старечим примхам, забаганка здитинілого діда. Його справжнє майбутнє довірено тим, у чиїх жилах тече його кров, у кому він житиме після смерті. Він відвернувся від статуеток і стояв, дивлячись на старе крісло, оббите зеленою шкірою, яке служило йому роками і в якому він викурив не одну сотню сигар. І раптом йому здалося, що в кріслі сидить вона, вбрана в сіру сукню, духмяна, ніжна, граційна й дивиться на нього темними очима. Ет! Адже їй зовсім до нього байдуже: вона думає тільки про свого покійного коханого. Але вона тут, чи хоче вона того, чи ні, і тішить його своєю красою і грацією. Старий не має права нав'язувати їй своє товариство, не має права запрошувати її, щоб вона йому грала й дозволяла милуватися собою — і все це за спасибі! В цьому світі за втіху треба платити. «Скільки?» Зрештою, він людина багата; його син і троє онуків можуть обійтися й без тих кількох тисяч. Він надбав усе сам, мало не кожен пенні; він може залишити їх, кому схоче, може дозволити собі таку невеличку втіху. Він знову підійшов до бюрка. «Як я вирішив, так і буде,— подумав він.— Нехай собі думають, що хочуть. Я так вирішив — і край!» І він сів.

«Скільки?» Десять тисяч, двадцять тисяч — скільки? Якби тільки він міг купити за ці гроші один рік, місяць молодості. І, вражений цією думкою, він швидко написав:

«Любий Герінгу! Додайте до мого заповіту таку приписку: «Я відписую своїй племінниці Айріні Форсайт, у дівоцтві Герон, що живе тепер під цим останнім ім'ям, п'ятнадцять тисяч фунтів, вільних від податку на спадщину.

Щиро Ваш Джоліон Форсайт»

Запечатавши конверт і наклеївши марку, він знову підійшов до вікна і на повні груди вдихнув свіже повітря. Навколо залягла темрява, але небо тепер було всіяне зорями.

IV

Він прокинувся о пів на третю, саме в той час, коли, як він знав це з довгого досвіду, всі неприємні думки виливаються у гнітючий страх. Досвід його також навчив, що, прокинувшись потім у належний час, о восьмій годині, він зрозуміє безпідставність такого страху. Цієї ночі його раптом заполонила думка про те, що, коли він занедужає,— а це дуже ймовірно в його віці,— то вже її не побачить. Від цієї думки був лиш один крок до усвідомлення, що він розлучиться з нею і тоді, коли повернуться з Іспанії його син і Джун. Як він може виправдати своє бажання зустрічатися з жінкою, котра звабила — вночі усі речі називаєш своїми іменами — нареченого Джун? Хоч його вже немає на світі, але Джун уперте дівчисько, вона щира серцем, але вперта, як віслюк, і — що правда, то правда — не з тих, хто забуває! В середині наступного місяця вони будуть удома. Йому лишилося всього п'ять тижнів тішитися новим захопленням, що виникло тепер, коли життя його вже кінчається. Темрява з абсурдною ясністю показала його справжні почуття. Його вабить до себе краса — він прагне бачити те, що тішить йому око. Безглуздя в його віці! А проте хіба ж не це примушує його збудити в душі Джун такі тяжкі спогади, і що зробити, щоб його син і невістка не вважали його за недоумкуватого? Йому доведеться їздити потай до Лондона, а це його втомлює; і досить йому хоч трохи занедужати, і він втратить і цю можливість бачитися з нею. Він лежав із розплющеними очима,