Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Може, так воно й було насправді — серце його завжди виправдовувало красу.

Вона глибоко зітхнула.

— Я ніколи не жалкувала... не могла. Чи ви коли-небудь кохали всім серцем, дядечку Джоліоне?

Почувши це дивне запитання, старий Джоліон втупився перед себе. Чи було з ним таке? Та начебто не було. Але йому не хотілося казати цього молодій жінці, чия рука торкалася його руки, чиє життя наче спинило свій плин перед пам'яттю про нещасливе кохання. І він подумав «Якби мені довелося зустріти замолоду вас, я.. я б, може, й накоїв дурниць». І він удався до загальників.

— Кохання дуже дивна річ,— мовив він, часто навіть фатальна. Адже греки — правда ж?— зробили кохання богинею. Мабуть, вони мали слушність, але ж вони жили в золотому віці.

— Філ перед ними схилявся.

«Філ!» Це слово шпигнуло його в серце глибока проникливість раптом підказала йому, чому вона терпить його товариство. Їй кортіло поговорити про свого коханого! Ну що ж! Хай буде й так, якщо це їй приємно І він сказав:

— А він, мабуть, розумівся й на скульптурі

— Так. Він любив рівновагу й пропорції, він любив греків за те, що вони віддалися мистецтву всім своїм єством.

Рівновага! Наскільки йому пригадується, цей молодик узагалі не знав, що таке рівновага; що ж до пропорції,— так, він був досить ставний, але ці дивні очі й гострі вилиці. Де ж тут пропорції?

— Ви, дядечку Джоліоне, теж із золотого віку.

Старий Джоліон озирнувся на неї. Може, вона кепкує з нього? Ні, очі її були м'які, як оксамит. Чи вона до нього підлещується? Але навіщо? Від такого старого дідугана, як він, їй нема чого сподіватися.

— Філ так вважав. Він, бувало, говорив: «Але я не смію сказати йому, як ним захоплююся».

Вона знову своєї. Знову про свого покійного коханого, знову їй кортить поговорити про нього! І він притиснув ліктем її руку, водночас і роздратований цими спогадами, і вдячний, наче збагнувши, що вони з'єднують його з нею.

— Дуже був талановитий молодик,— промурмотів він,— Душно! Спека мені тепер вадить. Посидьмо трохи.

Вони посідали на стільці під каштаном; його широке листя сховало їх від лагідних променів червневого дня. Приємно сидіти тут, і дивитися на неї, і відчувати, що їй до душі його товариство. І, прагнучи зробити все можливе, щоб воно стало їй ще більше до душі, він провадив:

— Мабуть, він показав себе перед вами з такого боку, якого я не бачив. Ви побачили найкраще, що в ньому було. Його художні смаки здавалися мені трохи... новітніми,— він мало не сказав «новомодними».

— Так, але він не раз казав, що ви по-справжньому відчуваєте красу.

Старий Джоліон подумав: «Еге, казав!»—але відповів, примруживши око:

— Мабуть, відчуваю; інакше я б не сидів тут поруч із вами.

Вона просто чарівна, коли усміхається так, очима!

— Він вважав, що ваше серце із тих, що ніколи не старіють. Філ чудово розумів людей.

Він не піддався тим лестощам, які вона вклала в уста минулого, бажаючи поговорити про свого померлого коханого,— анітрохи не піддався; а проте йому було приємно її слухати, бо вона тішила його погляд і серце, яке — щира правда!— зовсім не постаріло. Може, тому, що на відміну від неї і її померлого коханого, він ніколи не любив безтямно, завжди зберігав рівновагу, своє чуття пропорції? Ну що ж! Зате тепер, у вісімдесят чотири роки, він іще може захоплюватися красою. І він подумав: «Якби ж то я був художником або скульптором! Але я старий дід. Живи, поки живеться».

Закохана пара, обнявшись, пройшла перед ними по траві, по краю тіні від каштана. Сонце жорстоко осявало їхні бліді, змарнілі молоді обличчя.

— Все ж таки люди бридкі створіння!— раптом сказав старий Джоліон.— Часом мене дивує, як... як кохання це долає.

— Кохання долає все!

— Так гадають молоді,— пробурмотів він.

— Кохання не знає ні віку, ні меж, ні смерті.

Коли він побачив, як засяяло її бліде обличчя, як захвилювалися груди, побачив її очі, великі, темні й вологі, йому здалося, що то ожила сама богиня Венера! Але ця гра уяви викликала негайну реакцію, і він сказав, примруживши око:

— Але якби воно знало межу, то ми б з вами і не народилися. Бо, їй-право, йому доводиться перемагати немало перешкод.

Потім, скинувши циліндр, він витер його криси об вилогу сюртука. Великий і важкий циліндр нагрів його чоло: останнім часом до голови йому часто приливала кров.

Вона сиділа, дивлячись просто себе, і несподівано мовила стиха:

— Дивно, як я залишилася жива.

Йому пригадалися слова Джо: «Змучена, зневірена».

— А мій син бачив вас того самого дня,— сказав він.

— То був ваш син? Я почула чийсь голос у холі. На одну мить мені здалося, що це Філ.

Старий Джоліон помітив, як тремтять її губи. Вона прикрила їх рукою, потім спокійно повела далі:

— Тієї ночі я пішла на набережну. Якась жінка схопила мене за сукню. Вона розповіла мені про себе. Коли дізнаєшся, як страждають інші, то стає страшенно соромно.

— Одна з тих?

Вона ствердно кивнула головою, і старому Джоліонові стало страшно: він-бо ніколи не знав, що таке боротися з безнадією. Він майже мимохіть промовив:

— Розкажіть мені, прошу.

—