На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Пехкало перебив:
— Шкодує і зі співчуття вибиває оленів.
Лесьо твердо відрубав:
— Неправда, не вибиває, ви не розумієте. Відстрілює тих, які і так загинуть, коли будуть битися між собою, і або відразу здохнуть, або будуть валандатися по пущі з розпоротим животом та випущеними кишками і потім здохнуть. Іванисько їх відстрілює ще менше, аніж треба. Задля красних рогів він ще ні одного оленя не застрелив, бо такий рогатий — найкрасивіший, найсильніший, потрібний ланям і малим теж для захисту роду, як ґазда. Стріляє тільки заради солонини такого, який випасений, лінивий, неповороткий. Іванисько має землі мало і худоби небагато. Він до цього надається. — Лесьо зупинився, зібрався з думками і говорив далі: — Послухайте, він ще для чогось призначений. Приграє — тим лісовим, тим з’явам, на флоярі, там у скелях над озером.
Томашевський засміявся:
— Ким призначений? Чортом?
Пехкало вирвався:
— Чуєте? Правда виходить на поверхню.
— Хто чув? Де свідки? — спокійно запитав Ґіжицький.
Лесьо рукою відмахувався від запитань:
— Були такі, що чули, а ким призначений, побачите. Кажу вам, він грає їм на флоярі.
— А чому ж він у колибі ні разу не заграв? — запитав Фиркалюк.
Лесьо відразу ж відповів:
— А для чого йому спроваджувати якусь біду до такого чистого лісу? Він сам уміє справитися з такими, а інші, мабуть, ні.
Пехкало мстиво буркнув:
— Я не вірю йому, як псові.
Матарга випалив:
— Це скажена собака не вірить такій людині, що хоче її врятувати.
Фока спокійно запитав Пехкала:
— Корчук, а чого ви власне хочете від Іваниська? Що він вам поганого зробив? Так по правді, по-чесному.
Заскочений зненацька Пехкало якусь мить думав і жалібно відповів:
— Невідомо, чи щось зробив, може й ні, бо і я маю свої способи. Але найбільше лякає те, що він ще щось може зробити. Коли я його побачив, мене відразу охопив страх. Подивіться тільки, як він постійно посміхається.
Фока відповів:
— Жодний закон нікого не судить за сміх, а сумлінна людина має право посміхатися.
Фиркалюк нагадав Лесьові:
— І на цьому кінець вашої балачки?
Лесьо терпляче посміхнувся:
— Ні, щойно початок. Кузьма Ґотич Данилюк, якого здавна вже звуть Віхринкою, а нишком — Нявчуком, це нещасна людина, хоч і не зла, а навіть сумлінна. Його давно покинула дружина, пішла з коханцем у інше село, а він живе сам. І має свої миті, перемінюється.
— Ну, бачите, — поспішився Пехкало.
— Чекайте, ґаздо, — посміхнувся Лесьо, — він перемінюється ні у вовка, ні у вовкулака, перемінюється всередині, бурлить в ньому туга.
— Яка ще туга?
— Мусить йти до пущі. Шукає тих лісових, тих з’яв. Ходить ночами, аж поки не знайде їх і тоді набувається з ними. А Іванисько його не покидає.
Пехкало випростався, кахикнув, тихо засміявся, глянув на Біриша і знову звернувся до Леся:
— Мій молодику, ви щось там собі знаєте, але не те.
Інші почали кричати на Пехкала, але Лесьо заспокоїв:
— Залиште, нехай Корчук виговориться.
Пехкало теж заспокоївся, говорив повільно, зрозуміло:
— Ми в селі бачили щось таке, чого у вашій пущі не видно, а чому? Відомо, що Кузьма ходить ночами і рідко хто його бачить удень. Раз чи вдруге буря, злива не дали йому вийти із Жабйого уночі, він перечекав ніч і день і якось вийшов під вечір, і тут розпогодилося, було досить світло. Йде Кузьма нишком вверх Ріки, аж тут раптом як зафурчить у повітрі. Хмара птахів кинулась йому на голову і почала щебетати, свистати, дзьобати і колоти, найбільше в очі, а менше у вуха та в уста. Не лише дрозди, щиглі, ворони, сороки, сойки, дятли, а навіть горобці, навіть посмітюхи з вулиці на нього налетіли. Він відбивався, як міг, прикривав очі, а птахи, немов на війні, одні скликають інших, стало аж чорно навколо нього. Кузьма заверещав і бух, утік до хати Булиґи. А вночі якось утік додому.
Бистречани заворушилися, перешіптувалися між собою, показували пальцями, тільки Матарга рикнув:
— Заткнути цю брехливу морду!
Відчуваючи свою перевагу, Пехкало спокійно звернувся до Біриша:
— Ну, скажіть, чи ви не бачили на власні очі? Для чого ж несправедливо звинувачувати у брехні. Скажіть.
Біриш відвернуся від ватри знову повернувся, затинаючись сказав:
— Слово в слово, це — правда…
— Сміливо розкажіть, що ви бачили, — заохочував Пехкало.
— Я бачив, як він втікав від юрми птахів до хати Булиґи.
Всі мовчали, тільки Мандат запитав:
— А чого ж вони тут на нього не нападають?
Пехкало переможно посміхнувся:
— Тут це проти, птахів мало, майже зовсім немає, вони зараз зайняті веснуванням ще завзятіше, ніж люди, яструби не воюють з совами, а сови не воюють зі своїм родом. Та й що тут казати? Проти всього є застави, є такі, що захищають…
— Хто захищає? — шепнув Мандат.
— Горщики, — буркнув Ґєлета.
Навколо вистрілив сміх, але Пехкало спокійно промовляв далі:
— Пригадайте собі, що було зимою, перед великою сніговою бурею. Птахи хмарою втікали від бурі, а він від птахів утік до колиби. Ну?
Всі переглядалися, пригадували, Вітролом визнав:
— Утікав, так, але хтозна чому.
— Як же ж не знати і не зрозуміти, — виспівав задоволений Пехкало, — що він має сову чи пугача у голові.
Матарга знову порушився, але відразу ж заспокоївся, інші ж бистречани неспокійно шепотіли, а Пехкало продовжував:
— Подивіться на його очі. Мисливці це добре знають, що коли хочуть привабити птахів, багато птахів під постріл, мусять прив’язати і то за дня пугача десь на даху або на стовпі. І тоді злетиться така купа, що стріляй скільки хочеш.
— Але чи це правда? — зітхнув засмучений Матарга.
Пехкало пожвавився, добивався свого:
— Розпитайте детально Біриша, запитайте самого Булиґу, обидва точно не збрешуть, не вигадають, ані не мають старої злості на Кузьму. І з цього видно, що він робить в лісі.
— Парується з совою, — випалив Томашевський.
Матарга не витримав:
— Це ви парувались би з сукою, якби дала.
Томашевський звернувся зі скаргою до Фоки:
— Дивіться, ґаздо, як ця собача залупа гукає на