На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

— Але ж це точно, це правдиве, — відповів Ясьо, — що птахи за ним ганяються, як за пугачом, і дзьобають його совині очі. Чому б це?

— Хто знає? Може вони ганяються за лісовими думками? Може тому, що він сам весь час ховається, лякається, втікає, як наполоханий птах. Може з його голови щось таке віє, що притягає дзьобання?

Блискало щораз ясніше, надходила нова буря і нова злива. Якийсь сильніший грім вдарив зовсім недалеко. Панцьо, який забився в куток і занімів, раптово зірвався. Гарячково шастав по кутах, зайнявся своїм сірим мішком. Висмикнув з нього якийсь зім’ятий і ще більше засмальцований та широкий мішок, натягнув його через голову на тіло, віднайшов отвір для очей, крізь менший отвір збоку пропхав руку і з мішком у другій руці пропихався крізь юрбу до ватри так, неначе це ішов обвислий мішок. На це не звертали уваги, та мішок, похитуючись наблизився до ватри, потім рука Панця витягнулася вперед. Він прощався з Фокою:

— Бу-бувайте здорові — треба втікати…

— Чого б це? — здивувався Фока.

— Го-горить і тут, дякую вам, ґаздо, — Панцьо скерувався до виходу.

Фока не вірив власним очам:

— Що з вами, що горить?

Панцьо вибухнув з мішка:

— Мо-мо-можна здуріти, тихенький закуток на кінці світу, але й тут вар’яція. Fort! Fort!

Фока поспішно підвівся, перегородив йому дорогу, хтось гукнув:

— Панцьо втікає!

— Не пускати, не пускати! — загуділа колиба.

Стоячий мішок обступали все тіснше, інші кричали ззаду:

— Не пускати!

Петрицьо, що стояв коло казанів, із здивуванням розглядав мішок, який стояв дном до верху. Насмішливо заспокоював:

— Почекайте, Панцьо, за тиждень з’їдете на дарабі до Криворівні, цього вам треба.

Закутаний і затоплений у мішку Панцьо не слухав, не хотів дивитися, різко виривався так, наче хотів битися. Матарга вхопив надто широкий мішок і, з зусиллями шукаючи тіло Панця, лаявся:

— Де ж цей старець подівся? — нарешті вхопив його надто сильно, Панцьо застогнав, а Матарга зі злістю закричав: — Дідугане нещасний! Ніч! Злива! Громи! Оце справжнє вар’яцтво вирушати в дорогу.

Цвилинюк з цікавістю заглядав крізь отвір мішка у очі Панцьові і доброзичливо лепетав:

— Паночку-побратиме, ваша воля, та якщо ваша ласка, то подумайте все ж: втікати від весни? Де ж іще є така форель?

Панцьо здригнувся, підняв всередині рукою мішок, що зсунувся йому на очі, блиснув крізь отвір очима і отямився:

— Форель? Ой так, — він перестав смикатися, раптово заспокоївся.

Фока також заспокоївся:

— Ну бачите, брате, сідайте. Вар’яцій боїтеся? А знаєте, що мені здається? Щоб без вар’яцій світ не мав би смаку.

Панцьо, якого і далі міцно тримали бутинарі, фиркав з мішка:

— Смак сма-смаком, ану спробуйте жити самим лишень сма-смаком, сіллю чи оселедцем, тоді побачите.

Фока уточнив:

— Та не про смак йдеться, а про рух, без вар’яцій немає руху, а без руху світ від самого спокою застигне. А бутин — перш за все.

Панцьо, оточений натовпом людей, стоячи спокійно у мішку, тихо нарікав:

— Та хай би вже й застиг! Скільки ж років я застигаю від руху, то нехай вже настане спокій, — він стягнув мішок з голови, оглянув людей, що його оточували, здивувався, майже задоволений і жвавий, бадьоро махнув рукою. — Ну, гаразд, вже залиште і хай вам буде, принаймні нехай кожен сам скрутить для себе свою власну петлю, свою вар’яцію. Так найкраще і стільки й доброго.

Фока розсміявся:

— От бачите, хоч стільки доброго.

Петрицьо кепкував від казанів:

— Велике щастя, Панцьо нарешті знайшов щось добре.

Панцьо уважно дивився на людей з невиразною посмішкою здивування і задоволення, ніби знайшов щось, що вже був утратив. Він недбало кинув обидва мішки у кут. Постійно посміхався. Всі сідали. Молодий Ґіжицький вперто повертався до попередньої розмови:

— Різні випадки стаються, а людина й надалі залишається, як у темниці. Хочби знати те, що є правдою. Мій батько, хоч і не надто бідний, так середній собі ґазда, а все ж із панських шевців, трохи бачив світу і каже так: про тих нявок багато розмов, а коли б пошукати свідків, щоб свідчили під присягою у суді або доказів, то дарма, виявиться, що порожня балаканина.

Андрійко Плитка кахикнув, уважно розглянувся.

— Не кажіть так, бо свідки є різні, а є також і докази без свідків: розбите вікно, відрубана голова чи й хоч би сліди крові.

— Але ж і на це повинні бути свідки, повинна бути комісія, — впирався Ґіжицький.

Андрійко промовляв твердо:

— Послухайте, молодику. Одурманену біду ображати і ганьбити найлегше, але це ще більше безбожно, ніж убити беззахисного, такого, що навколішках благає про пощаду. І за це буде кара. Гірше, ніж пугач вповзе такому під шкіру і до голови, коли старий ведмедисько у нього увійде з суворою пащею, з очима, що запливли ропою. Рись, що світлом з очей морозить, і вовк з піною на морді. І тоді буде гавкати на сусідів та гризти зубами власного батька, і матері скочить до горла. А за це на нього облава, ціле село кинеться з палицями, з рогатинами. Тільки тоді, добряче побитий, пробудиться шаленець і завиє: «Тато!». І заскавулить: «Люди добрі, даруйте життя!», і кликатиме Христа у свідки, і на доказ. Але це ні до чого! Зіб’ють його до червоного м’яса, затовчуть і десь закопають, як скаженого пса, для того, щоб сказ не переносився. — Андрійко перервав, глянув з-під лоба і продовжив — Хто ж не знає ватага з Голов, того без долоні на правій руці. Що тут пояснювати, хто це — кожен знає. А звідки це? Може теж мав пугача у голові, чи може мав рисячі пазурі на руці? Ні, це з очманіння. Він був сам, вічно сам по колибах у лісі, по закамарках восени і зимою. Та це ще нічого. Але щось з ним було, щось його розривало, щось ним гнало. Доказів не було, аж весна розкрила. Раз він йшов весною полониною, погнав його гарячий вітер. Занадто гарячо йому стало, занадто добре. Мед ще до медозбору. Мед тік з усього, з землі, з сонця і з зірок. І приходила до нього вночі вона, гріла його. Через усе це в день йому ставало холодно, навіть дуже холодно, морозило його, не міг дочекатися ночі. Увечір трясло його найгірше, клацав зубами, і коли худобу загнав і напоїв, то грівся над вогнем, над жаром у колибі. Так і чекав, вона приходила