На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

щоночі і гріла, знову гріла. І так проминав день і ніч, кожен день холодний, кожна ніч гаряча. Якось вона запізнилася, а він вже тоді нестримно трясся. Та вона все ж приходить, але далеко після півночі, якась інша, перемінена, холодна. «Зігрій мене», — просить ватаг, — «притулися». А вона ріже очима, морозить. А він скавулить, як пес на морозі: «Зігрій мене!». Вона йому каже: «Торкнися моїх очей, моїх уст, моїх грудей». — І він торкнувся: холодні. Вона знову каже: «Торкнися живота». Доторкнувся, холодно. «Торкнися піхви», — каже. Він торкнувся, але й це холодне. «Тепер ти мене зігрій», — каже вона, — «за це я знову обійму тебе руками, зігрію ногами». — «Як зігріти?» — питає ватаг. «Засунь руку у жар», — каже вона, — «це буде наш шлюб». — Всунув до вогню, спалив долоню до кістки, зашкварчали шкіра і м’ясо, затріскотіли кості, як смоляні полінця, він ричав від болю, але тримав. Долоня і пальці обгоріли, мусив їх відрубати сокирою. А вона зникла. Відтоді йому вже не холодно, вже не ричав, ані холоду не зазнав, ані меду. Чи потрібен кращий доказ? Хто ж не бачив руки ватага. Може і жоден пан-суддя не відмовився б скласти протокол. Але де шукати її, де свідки? Та й що йому з суду? Терпи чоловіче, може хтось покаже, може весна? А хтось інший настільки ж вірить, що й не вірить, як і будь-якій іншій німій тварині. Який доказ, що болить? Де свідки? Болить. Доказів немає. Бо бувать такі хитрі, що аби викрутитися від війська, якось скрутиться і його відпускають додому, а він лиш сміється в кулачок, а є й такі, що хоч йому й пальця відрубають, хоч п’ятки припікають вогнем, не скривиться. Розповідали, що у мандаторії в Кутах, вже на самому кінці, коли пан цісар патентом скасував те лайдацтво, били чимось таким намоченим, що найбільше пекло без жодних слідів. І який же доказ? А ще десь є така людина, бідна, неговірка, з таким нещасним лицем, що панове називають мордою. Чому морда, невідомо, адже він нікого не мордує. Ну і спить такий бідняк, десь на траві, змучений чи голодний, і те змордоване лице виставляє до сонця. А йде поруч мудрагелик пишний, бачить його і каже: «Та морда ображає святе сонечко!». І бух його палицею по морді! Ну і, мабуть, болить та морда замордована? І що? Де ж доказ, що він ображав сонечко, а який доказ, що не ображав? А який доказ, що від палиці боліла та пекла морда того нещасного? Такий самий доказ, який має худоба, що мають корівки. Може десь є такий мордовник, що їх мордує, як мордувала людей мандаторія, але корівки до суду не скаржаться, до пана-адвоката у Станіславові не біжать. Нема чого ображати ошалілих, така доля…

Андрійко закінчив, махнув рукою. Кочерган відкрив рота, щоб відповісти, але тимчасом Вітролом почав гаряче хвалити Андрійка:

— Андрійко довів наш ботей до кошєри, зняв тягар. Дай йому Боже.

— Дай Боже, — тихо повторив Біриш.

— Дай Боже, — пробурмотів Пехкало.

— Дай Боже, — голосніше повторили й інші.

Тільки Ґіжицький ще не цілком задоволений, запитав у Леся:

— То ж скажіть, чи Кузьма їх бачить чи не бачить?

Лесьо відповідав неохоче:

— Мабуть, бачить, бо підглядав за ними, а ту свою ще й обіймав, за цицьки тиснув, а потім тужив, і марудив про якісь озерні очі. Його весь час жене, він скрізь бачить те, чого не треба, і тому він такий переляканий.

Ґіжицький ще питав:

— А Іванисько, адже це здорова голова, він щось бачить?

Лесьо голосно засміявся:

— Ану спробуйте, ви чи хтось інший, що-небудь витягнути з Іваниська, там у хаті він ще твердіший мовчун, ніж на бутині. Упродовж трьох місяців я витягнув з нього всього три слова. Але я собі своє думаю.

Ґіжицький опустив руки, розглядав долоні, немов дивуючись, що вони порожні, повагався і запитав:

— А ви самі, Лесю, що ви насправді бачили?

Лесьо ображено сахнувся:

— Те, що ви чули! Я присягнувся, що не брешу, священик вам підтвердить, але в суді я ще не був зроду, ані ніхто з мого роду. Свідчити я не буду, ні за що на світі, і ніхто мене на цьому не підловить.

Ґіжицький опустив голову, а Мандат весело вирвався з кута:

— Перестаньте вже про це, добре, що Андрійко з нами в лісі, з ним завжди найвеселіше, восени, зимою чи весною.

Андрійко скривився і сплюнув:

— Тьху, ця веселість то від мене? Сміх! Святий грім розвеселив вас, буря зняла тягар, божа сила.

Коли вони так один поперед одного говорили, старий Кочерган, уловивши відповідну мить, поспішив сказати:

— Докази чи свідки — це ще не все, бо є такий суддя і такий суд, котрий знає, як болить. І йому корівки на святе Різдво скаржаться тихо, без пана-адвоката.

Цвилинюк знову пожвавився:

— Не гнівайтеся, ґаздо, але я вам нагадаю, що казав ваш батько, великий рогатий Кочерган, — що суд тримається на реваші. Нас Максим Шумей також так одного разу повчав у велике рахманське свято: «Чиюсь шкуру карбують, то і мою, печуть когось, то і мене, от тоді я правдива людина, коли з цим ревашом». І я теж так думаю, і може не брешу, що той, хто не дивиться, не слухає і не здогадується, а лише стоїть собі з краю, і нехай іншого карбують і припікають, це не людина, а й надалі знаходиться, немов у темниці, наче за ґратами у криміналі. Це глухман і сліпець. Реваш з людини, а людина з ревашу, так я вам кажу, чи це не так, наш ґаздо, Фоко?

Фока, не зважаючи на те, що невиспаний і виснажений, не показуючи втоми, весь час уважно слухав. Відповів Цвилинюкові:

— А може знаєте, що людина з кожним днем сліпне і глухне?

— Ой, глухне, — підтвердив голосно старий Кочерган.

— Ой, глухне, — повторили, як два відлуння, брати Кочергани.

— Ну, гаразд, — сказав Фока, — а на чию шкоду найбільше?

— На свою власну, — відповів у пориві старий Кочерган.

— Ой, на свою власну, — зойкали по черзі брати Кочергани.

Фока посміхнувся:

— Правильно кажете, бо коли має око і вухо до того, що болить іншого, для турботи іншого, то тоді його власний тягар є легким. І він сам легенький підлетить, немов скинув з плечей важку колоду на миґлу.

— А що це за віра така, як називається? — запитав з кута розбуджений Панцьо.

— По-нашому з давніх давен — рахманська. Може це значить християнська? А ви називайте собі, як хочете, важливо,