На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

— Весна страшно затягає, я довеснував вже за одним махом.

— А не боїтеся, що пропаде, що зарано? — запитав Фока.

Андрійко глянув на хмари:

— Воля Господня, та що тут скажеш, весна манить. Ще у Криворівні, коли я був дитиною, там високо на Тарночці наш дід по матері, старий Сліпенчук, так казав: «Нічим людина так не змарнується, як весною, разом з зерном себе у землю загрібає. Але варто! Довеснуй, хоч би й вмер, дотягни».

Андрійко перервався і уважно подивився на Фоку:

— Що ж ви так змарніли, шкіра і кості, чи ви хворий?

Фока махнув рукою:

— Є з чого, але це швидко пройде, на дарабі, на водах.

Андрійко розглядав його зі співчуттям і тихо сказав:

— Занадто ви змарніли, вас не тільки весна висмоктує, вас осінь і зима вже до того висмоктали. Бутин нищить ліс і людину також, обіцяє забагато і від того… — Андрійко зітхнув.

Фока двозначно посміхнувся:

— Форель не від великої приманки гине, а від непримітної. Ходіть до колиби щось поїсти.

Андрійко не був голодний, тож відмовився. Розсідлавши і витерши кобилу, він поспішив до миґли. За останні дні перед храмом було зризовано стоси дерева, вкрався безлад. Фока допомагав робітникам складати миґли і гість Андрійко також.

Бутин і до цього часу добре вдавався, але щойно від храму, як хтось інший від великого весілля, Фока прославився як ґазда. Громади з кількох сіл глянули на нього точно так само, як на головного музиканта, такого, що знається на кількох інструментах, і цілісність усієї музики також вміє забезпечити, такого, якого повністю пізнаєш тільки на великому весіллі. Перехід від праці до святкування і знову до праці — це також особлива і нелегка влада над інструментами. Це відомо і тому неважко зрозуміти, що у давнину насправді великим ґаздою був той, хто був найздоровішим, найсильнішим і найвитривалішим, тобто твердим щодо себе. Ґазду можна було впізнати по тому, що він нікому нічого не завдячував, і тому здавна великим ґаздою вважали того, кому всі чимось завдячують. Тому, крім багатьох інших неписаних правил, стара правда проголошувала ще й, що підчас свята, навіть підчас храму, чи принаймні під кінець храму самі ґазди повинні були прислуговувати робітникам і наймитам. Хоч на бутині всі вважалися спільниками, та ніхто не забував, що Фока є не тільки керівником, а й ґаздою, і що разом з ним Петрицьо та Савіцький є засновниками бутину. Щодо бистрецький рубачів, то мали сумніви, але про це не говорили. І з цього випливало, що ті, які були найближчими до стану наймитів, «дідків», як їх називали, найбільше наблизилися до стану гостей з правами гостей. «Дідки», зрештою, не обов’язково були старими, до них залічували навіть підлітків, тобто всіх тих, що були незнайомі з бутиновою роботою, були для неї заслабими, деякі навіть ущербні, вони працювали як помічники, зрізаючи верхівки дерев, коруючи їх, зсуваючи колоди і складаючи їх на порташі, вартуючи коло риз, але найбільше були придатними для дрібних послуг — кудись послати, щось підтримати, тому до них всі добре ставились, бо вони були послушними. Зрозуміло, що у напівсвятце нікого зі старших дідків до праці не кликали, хіба-що когось із наймолодших, бо щоб це був за світ, якби молодики розсідалися цілий день за столом і позіхали, коли Кочергани вдосвіта пішли до роботи, а Цвилинюк і сам Ґазда — від полудня.

Дідки досиділи з гістьми за столом, а потім досвятковували у колибі. Чим тепліша гостинність, тим більше втомлюються гості. Більше, ніж від домашньої роботи. Довше відпочивають після свят і після гостин, ніж після робочого дня. А що вже й казати про ґаздів? Не лише набігаються перед храмом, але й ще більше підчас храму, а до того ще й, коли багато людей і важко кожному догодити, то вони мусять ще й з чистої гостинності навколо себе щирити зуби, як пес, що просить якогось шматочка, і тільки їм не вистачає хвоста, щоб вони ним теліпали з гостинності. Найбільше мусять обходитися з найбіднішими, з образливими, з немудрими. З великими зусиллями мусять пильнувати, як сторожі порохового складу дбають, аби щось десь не затекло, не замокло, чи, не дай Боже, не вибухнуло. Але ґаздам не годиться, не можна признаватися до втоми. Петрицьо був найменш витривалим з усіх, бо найслабкішим, тому й втомився найшвидше. Коли він впорався із миттям казанів і посуду, то попросив дідків, щоб вони слідкували за ватрою, щоб приготували воду для кулеші, а сам бухнувся на підстилку і відразу ж заснув. Дідки розсілися у колибі, самі свої — без свідків, без дуків і без ґаздів бутину. Той чи інший підкладав полін, потім ліниво носили воду, не перериваючи розмови. Ватра бушувала, вода нетерпеливо співала, чекаючи на борошно, а вони не напружувалися і в стані напівгостей напівсвятця й далі святково гомоніли. Часом щось ще їли, смакували з того, що їм залишив і прихвалював Петрицьо. Серед них були і старі бутинарі — Ґуцинюк, Пехкало та їхні сусіди з Пушкаря, також найближчі до стану наймитів.

Як завжди після храму потрохи на поверхню випливали спогади про останні події, різні незадоволення, розчарування, осади пам’яті. Перевалювались помаленьку через язики, втілювалися у шепоти, а з шепотів ставали словами. Врешті-решт ніхто не напився, ніхто не посварився, ані й не висловлювався непристойно. Ні! Не видно було також, щоб якась молода пара пішла набік до заростів. Ні, не видно було. Хіба-що те чи інше подружжя сиділо собі там, де хотіло. Та це їхня справа. Але чи справді не сталося на храмі жодного сорому? Один сором: Марійка зачарувала Нявчука, бо від чого ж він ригав після танцю і розхворівся? Але ж потім він вискочив з колиби підчас викрадання і носив Марійку на руках! Хто ж знає, може це щось інакше, може не надто? Другий сором: Панцьо щось там верещав по-панському. Сором чи не сором? Важко зрозуміти, до того ж він з іншого стану і бідняк, наче жебрак і трохи ненормальний. Може це якийсь повітовий сором, але для храму — не дуже. Нарешті здається, що тільки один сором, дуже глибоко прихований, але сором: що Марійка зачарувала також і Фоку. Подивитись тільки, як він виглядає, а хто ще так може, як не вона.

Чи вони так думали, чи інакше, ніхто точно не дізнався, але в