Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

котрі наважувалися — зникали в ньому навіки. Ця споруда була блюзнірською витівкою, тому що заплутувати і вражати годиться лиш Богові, а не людям. Через якийсь час до вавилонського двору прибув цар арабів, і цар Вавилонії, щоб посміятися з простодушності свого гостя, запросив його оглянути лабіринт, де той і блукав, принижений та розгублений, до самого вечора. Тоді він звернувся з молитвою до Бога, й Усевишній допоміг йому знайти вихід. Його уста не промовили жодного слова докору, але він сказав цареві Вавилонському, що має у себе в Аравії ще ліпший лабіринт і якщо Бог йому допоможе, він сподівається коли-небудь показати його своєму гостинному господареві. Після цього він повернувся до Аравії, скликав своїх полководців та воєначальників і з таким успіхом напав на вавилонську землю, що зруйнував її фортеці, перебив її воїнів і захопив у полон самого царя. Він звелів прив’язати його до швидконогого верблюда й повіз у пустелю. Вони скакали три дні, а тоді цар Аравії вигукнув: «О, володарю часу, доль і віків! У себе у Вавилонії ти хотів, щоб я заблукав у твоєму бронзовому лабіринті з його безліччю сходів, дверей та стін. А тепер Усемогутній хоче, щоб я показав тобі свій лабіринт, де немає потреби ані підійматися сходами, ані виламувати двері, ані блукати безконечними коридорами, ані натикатися на стіни».

Після цього він розв’язав полоненого й покинув його в пустелі, де той і помер від голоду й спраги. Хвала Тому, хто не знає смерті!

Чекання

Екіпаж привіз його до чотири тисячі четвертого номера на цій вулиці Північно-Східного кварталу. Не було ще й дев’ятої ранку. Він з приємністю дивився на плямисті платани, на квадратики землі біля підніжжя кожного, на акуратні будинки з балкончиками, на сусідню аптеку, на злинялі ромби вивісок крамниці залізних виробів та художньої крамниці. З протилежного боку вулиці тяглася довга й глуха стіна лікарні, трохи далі сонячні промені виблискували на склі оранжереї. Він подумав, що все це оточення, нині випадкове й нечітко оформлене, мов побачене уві сні, з плином часу стане для нього, якщо так захоче Бог, незмінним, необхідним і знайомим. На вітрині аптеки виднілися порцелянові літери: БРЕСЛАУЕР. Євреї замінили італійців, які перед тим витіснили звідси креолів. Либонь, так воно й ліпше; приїжджий не вельми прагнув водити знайомство з людьми своєї крові.

Візник допоміг йому зняти дорожню скриню; жінка з неуважним чи то стомленим виразом обличчя відчинила нарешті двері. Візник нахилився з передка, повертаючи йому одну з монет, уругвайську, яка завалялася в його кишені після тієї ночі, перебутої в готелі Мело. Приїжджий віддав йому сорок сентаво й при цьому подумав: «Я маю поводитися так, щоб усі забули про мене. А зараз я помилився двічі: розплатився чужоземною монетою і дав помітити, що для мене ця помилка має вагу».

Жінка рухалася попереду, вони пройшли через передню й перше патіо. Кімната, яку для нього приготували, на щастя, виходила в друге. Ліжко було із заліза, яке майстер вигадливо позагинав у вигляді гілля та виноградних лоз; тут-таки стояла висока шафа із соснового дерева, полірований стіл, етажерка з книжками до самої підлоги, два неоднакові стільці, умивальник з неодмінними тазом, глеком та мильницею і сулія з непрозорого скла. Стіни прикрашала карта провінції Буенос-Айрес та розп’яття, на червоних шпалерах повторювалося зображення павича з розпущеним хвостом. Єдині двері виходили в патіо. Приїжджому довелося переставити стільці, щоб звільнити місце для скрині. Все тут сподобалося новому пожильцю; коли жінка запитала, як його звуть, він назвався Вільярі, не з таємним викликом і не для того, щоб подолати приниження, якого не відчував, а тому, що це ім’я мов приклеїлося до нього, тому, що він був неспроможний вигадати якесь інше. Хоча, звичайно ж, тут не йшлося про поширену літературну помилку, коли уявляють, що взяти собі ім’я ворога — велика хитрість.

Спочатку сеньйор Вільярі не виходив із дому, а через кілька тижнів почав ненадовго виходити, після того як смеркне. Одного вечора він пішов у кінематограф, який був за три квартали. Він завжди сідав тільки в останньому ряду, завжди виходив незадовго до того, як закінчиться сеанс. Він дивився трагічні історії з життя злочинного світу, в яких, безперечно, були помилки, в яких, безперечно, були картини з його колишнього життя. Вільярі цього не помічав, оскільки уявлення про зв’язок мистецтва з реальною дійсністю було для нього чужим. Він слухняно примушував себе втішатися баченим і намагався лише зрозуміти, навіщо все це показують. На відміну від людей, які читають романи, він ніколи не дивився на себе як на літературного персонажа.

Він ніколи не одержував ані листів, ані навіть проспектів, але з якоюсь туманною надією читав одну з газетних рубрик. Увечері він підсував до дверей стільця й зосереджено цмулив мате, не відриваючи погляду від виткої рослини на стіні високого сусіднього будинку. Роки самотності навчили його, що в спогадах дні здаються однаковими, але реально немає жодного дня, навіть у в’язниці чи в лікарні, що не приносив би якоїсь несподіванки. В інших місцях ув’язнення він піддавався спокусі рахувати дні й години, але це його ув’язнення було не таким, бо не мало терміну — якщо тільки газета не принесе йому одного ранку звістку про смерть Алехандро Вільярі. А могло бути, що Вільярі вже помер, і в такому разі це його життя — сон. Ця можливість його непокоїла, бо він ніяк не міг зрозуміти, що вона йому принесла б — прикрість чи полегкість; зрештою він сказав собі, що така можливість — абсурд, і відкинув її. У далекі дні, віддалені не так плином часу, як двома чи трьома непоправними вчинками, він мав чимало жадань і прагнув здійснити їх з пристрастю, якої ніщо не стримувало. Ця могутня воля, підсилювана ненавистю до людей і любов’ю до однієї жінки, тепер нічого особливого не прагнула — лише тривати, не уриватися. Запаху трави, запаху чорного тютюну, тіні, що поступово насувалася на патіо, було досить.

У домі жила вівчарка, вже дуже стара. Вільярі заприятелював з нею. Він розмовляв з нею по-іспанському, по-італійському і тими кількома словами, які він зберіг від простої говірки свого дитинства. Вільярі намагався жити лише в теперішньому часі, без спогадів і завбачень; перші означали для нього менше, ніж останні. Він мав невиразне відчуття, що минуле — це та субстанція, з якої утворюється час; тому час так відразу й перетворюється на минуле. Його поневіряння іноді здавалися йому щастям; у