Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

— У Корнволлі я сказав, що історія, яку я почув од тебе, — брехлива. Події справді були або могли бути такими, але розказані так, як ти їх розказав, ставали очевидною брехнею. Я почну з брехні найбільшої — брехні про неймовірний лабіринт. Якщо людина чогось боїться, вона не ховається в лабіринті. І не споруджує собі лабіринт на найвищому пагорбі узбережжя, червоний лабіринт, який можна бачити далеко з моря. Немає потреби споруджувати лабіринт, адже всесвіт — це найзаплутаніший лабіринт з усіх можливих. Для того, хто справді хоче сховатися, Лондон є набагато кращим лабіринтом, аніж горішня кімната, до якої ведуть усі коридори будинку. Твереза думка, яку я тобі оце виклав, навідала мене, коли ми слухали, як ляпотить дощ по даху лабіринту, й чекали сну; натхнений і підбадьорений нею, я вирішив забути твою нісенітницю й подумати про щось осмислене.

— Про теорію множин, наприклад, або про четвертий вимір, — зауважив Данрейвен.

— Ні, — серйозно заперечив Анвін. — Я тоді подумав про критський лабіринт. Про лабіринт, центром якого була людина з головою бика.

Данрейвен, який прочитав багато детективних романів, дотримувався думки, що розгадка таємниці — це завжди щось нижче за саму таємницю. Таємниця торкається надприродного й навіть божественного, а її розгадка — фокус. Він сказав, щоб відсунути неминуче:

— З головою бика Мінотавра зображують у скульптурі та на медалях. А Данте, наприклад, уявляв його з тілом бика й головою людини.

— Ця версія мені теж підходить, — сказав Анвін. — Головне — що страхітливість оселі має відповідати страхітливості її мешканця. Мінотавр виправдовує з лишком існування лабіринту. Але ніхто не скаже цього про погрозу, яку хтось одержує уві сні. Коли я згадав про Мінотавра (згадка фатальна в тому випадку, якщо ти потрапив у лабіринт), проблема в принципі знайшла своє розв’язання. Проте, признаюся тобі, я не відразу зрозумів, що цей стародавній образ був ключем до її розв’язання, отож треба було, щоб у твоїй розповіді з’явився точніший символ — павутина.

— Павутина? — перепитав спантеличений Данрейвен.

— Атож. Мене аж ніяк не здивувало, що павутина (а я маю на увазі павутину в її універсальній формі, а саме, павутину Платона) підказала вбивці (бо вбивця був), як скоїти свій злочин. Пригадай, що Богарі в гробниці побачив уві сні клубок змій, а прокинувшись, відкрив, що цей сон навіяла йому павутина. Повернімося до тієї ночі, в яку Абенхаканові приснився зміїний клубок. Цар, скинутий з престолу, його візир і раб утікають через пустелю зі скарбом. Вони знаходять собі тимчасовий притулок у гробниці. Засинає візир, про якого ми знаємо, що він боягуз, і не може заснути цар, про якого нам відомо, що він людина хоробра. Цар, аби не ділити скарб з візирем, убиває його ударом ножа; однієї з наступних ночей тінь убитого погрожує йому вві сні. Усе це видається малоймовірним. Я думаю, що події розвивалися зовсім інакше. Тієї ночі заснув цар, чоловік відважний, і не спав Саїд, який був боягузом. Заснути — означає розлучитися з реальним світом, а зважитися на таку розлуку не так просто для того, хто знає, що за ним женуться вороги з оголеними мечами. Жадібний Саїд схилився над своїм заснулим царем і, певно, хотів убити його (можливо, навіть заносив над ним кинджал), але не наважився. Він покликав раба, вони заховали частину скарбу в гробниці й утекли в Суакін та в Англію. І не для того, щоб заховатися від Богарі, а для того, щоб заманити його в цю пастку й убити, побудував візир на вершині пагорба червоний лабіринт, який було видно далеко з моря. Він знав, що кораблі донесуть до нубійських портів чутки про чоловіка з оливковою шкірою, раба та лева й що рано чи пізно Богарі прийде шукати його в цьому лабіринті. В кінці останнього коридора плутанки ходів на нього чекала підземна пастка. Богарі так глибоко зневажав Саїда, що не визнав за потрібне вдатися до найменших заходів остороги. Сподіваний день настав; Абенхакан висадився на англійській землі, увійшов до лабіринту, добувся його плутаними коридорами до самого центру й, можливо, вже ступив на перші сходини, коли візир убив його із засідки під сходами — не знаю, чи пострілом, чи якось інакше. Раб, певно, убив лева, а другий постріл — раба. Після цього Саїд розбив голови вбитих каменем. Він мусив зробити саме так. Один убитий з розкраяною головою порушив би проблему ідентифікації, але хижак, негр і цар утворювали певну фіксовану послідовність, знаючи два перші складники якої, було легко визначити останній. І не дивно, що він був опанований страхом, коли розмовляв з Олбі. Він щойно завершив свою жахливу справу й налаштувався втікати з Англії, щоб заволодіти скарбом.

Замислена чи недовірлива мовчанка запала після слів Анвіна. Данрейвен замовив другий кухоль пива, перш ніж висловити свою думку.

— Я ладен погодитися, — сказав він, — що мій Абенхакан був Саїдом. Такі метаморфози, — скажеш мені ти і матимеш рацію, — є класичними прийомами жанру, дотримання яких вимагає від нас читач. Проте я не схильний повірити в припущення, ніби частина скарбу залишилася в Судані. Згадай, що Саїд утікав і від царя, і від його ворогів; значно легше припустити, що він захопив із собою весь скарб, аніж, що він затримався, аби десь закопати його частину. Можливо, монети не знайшлися тому, що їх уже там не було; мулярі цілком могли вичерпати джерело, яке, на відміну від червоного золота Нібелунґів, не було невичерпним. Тоді виходить, що Абенхакан перетнув море, аби повернути собі скарб, який уже був розтрачений.

— Ні, не розтрачений, — заперечив Анвін. — А витрачений для того, щоб побудувати на землі невірних величезну округлу пастку з червоної цегли, призначену заманити царя в неї і вбити його. Саїд, якщо твоє припущення правильне, діяв, підбурюваний ненавистю й страхом, а не жадібністю. Він викрав скарб, але потім зрозумів, що не скарб був для нього головним. Головним для нього було згубити Абенхакана. Він прикидався Абенхаканом, убив Абенхакана й нарешті став Абенхаканом.

— Атож, — погодився Данрейвен. — Він став безпритульним волоцюгою, який, перш ніж смерть перетворить його на ніщо, можливо, колись пригадає, що він був царем або вдавав із себе царя.

Два царі й два лабіринти[258]

Люди, яким можна вірити, розповідають (але Аллах знає більше), що в давнину Вавилонською країною правив цар і що той цар якось скликав своїх будівничих та чаклунів і звелів їм спорудити такий плутаний і запаморочливий лабіринт, що найдосвідченіші мужі не наважувалися туди заходити, а