Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Абенхакан ель Богарі, який загинув у своєму лабіринті
…їх можна порівняти з павуком, що будує дім.
Коран, XXIX, 40
— Ось тут, — сказав Данрейвен і широким жестом руки, який не виключав навіть захованих за хмарами зірок, обвів чорну рівнину, море та величну й занедбану будівлю, яка нагадувала стару покинуту стайню, — лежить земля моїх предків.
Анвін, його товариш, витяг із рота люльку й видав кілька стриманих і схвальних звуків. Був перший вечір літа 1914 року; переситившись світом, у якому не було ніяких ознак небезпеки, що зробила б їхнє життя змістовнішим, друзі втішалися самотою в цьому закутні Корнволла{468}. Данрейвен плекав чорну борідку й був відомий як автор величної епопеї, в якій його сучасники майже не могли знайти віршованого розміру, а сюжет якої, певно, ще не відкрився навіть самому автору; Анвін опублікував дослідження про теорему, доведення якої Ферма{469} не записав на берегах сторінки з Діофантового{470} трактату. Обидва — чи є потреба про це казати? — були молоді, нерозважливі та гарячі.
— Минуло майже чверть століття, — сказав Данрейвен, — як Абенхакан ель Богарі, вождь або цар не знаю якого племені нілотів, загинув у центральній кімнаті цього будинку від руки свого брата в перших Саїда. Але досі обставини його смерті залишаються нез’ясованими.
Анвін слухняно поцікавився чому.
— З кількох причин, — була відповідь. — По-перше, цей будинок — лабіринт. По-друге, його охороняли раб і лев. По-третє, кудись пропав захований скарб. По-четверте, убивця був мертвий, коли сталося вбивство. По-п’яте…
Анвін урвав його, знуджено стенувши плечима:
— Не нагромаджуй таємниці, — сказав він. — Усе завжди відбувається дуже просто. Згадай про вкраденого листа По, згадай про замкнену кімнату Занґвілла.
— Або дуже складно, — відповів Данрейвен. — Згадай про всесвіт.
Піднявшись на піщаний пагорб, вони підійшли до лабіринту. Зблизька він видався їм прямою і майже нескінченною стіною з непобіленої цегли, ледь вищою за людський зріст. Данрейвен сказав, що дім круглий, але площа його така велика, що кривизни не помітно. Анвін згадав про Миколая Кузанського{471}, для якого всяка пряма лінія була нескінченним колом… Близько півночі вони знайшли напівзруйновані двері, які виходили в глухі сіни, де, здавалося, зачаїлася небезпека. Данрейвен сказав, що всередині дому багато перехрещень, але якщо йти, весь час звертаючи ліворуч, то менш як за годину вони прийдуть у центр цієї мережі. Анвін погодився піти з ним. Їхні обережні кроки відлунювали на кам’яній підлозі; коридор розділився на два інші, вужчі. Здавалося, будинок хоче їх задушити, дах нависав дуже низько. Їм довелося йти один за одним, у непроглядній пітьмі. Анвін ішов попереду, його рука, чіпляючись за нерівності та виступи, ковзала по невидимій стіні. Отак повільно посуваючись у темряві вперед, Анвін почув із уст свого друга історію смерті Абенхакана.
— Чи не найдавніший мій спогад, — почав розповідати Данрейвен, — це Абенхакан ель Богарі в порту Пентріта. Його супроводжували чорний чоловік і лев; звичайно ж, то був перший негр і перший лев, яких побачили мої очі, якщо не брати до уваги гравюр зі Святого Письма. Я був тоді малим хлопцем, проте хижий звір кольору сонця та чоловік кольору ночі не так мене вразили, як Абенхакан. Він здався мені дуже високим; це був чоловік із оливковою шкірою, з чорними, примруженими очима, з нахабним носом, товстими губами, з пофарбованою шафраном бородою, могутніми грудьми, впевненою і нечутною ходою. Вдома я сказав: «До нас приплив на кораблі цар». Згодом, коли вже почали працювати мулярі, я розширив цей титул і став називати його царем Вавилонським.
Звістка про те, що чужоземець збирається оселитись у Пентріті, була сприйнята прихильно; але розміри та форма його будинку викликали подив і мало не скандал. Здавалося незбагненним, що дім може мати лише одну кімнату й безліч коридорів. «Такі будинки бувають у маврів, але не в християн», — казали люди. Наш пастор, містер Олбі, людина дивовижної начитаності, десь розкопав історію царя, покараного Богом за те, що спорудив лабіринт, і розповів її з кафедри. У понеділок Бенхакан навідав пастора у нього вдома; про обставини тієї короткої зустрічі тоді ніхто нічого не знав, але жодна наступна проповідь не торкалася людської гордині, й мавр зміг найняти мулярів. Через кілька років, коли Абенхакан загинув, Олбі повідомив представників влади про зміст тієї розмови.
Абенхакан, не сідаючи, сказав йому приблизно такі слова: «Ніхто не може осуджувати мене за те, що я роблю. Гріхи, скоєні мною, такі тяжкі, що, нехай би я навіть сотні років повторював Найсвятіше Ім’я Бога, я не зміг би спокутувати бодай один із них. Гріхи, скоєні мною, такі тяжкі, що, нехай би навіть я зараз убив когось своїми руками, це не зробило б тяжчими ті муки, які готує для мене Найвище Правосуддя. Моє ім’я відоме повсюди: я Абенхакан ель Богарі, і я незламною рукою владарював над племенами пустелі. Протягом багатьох років я безсоромно їх грабував, за допомогою свого брата в перших Саїда, але Бог почув, як вони стогнуть, і дозволив їм повстати. Моїх людей було повбивано, а я зумів утекти зі скарбом, нагромадженим за роки мого царювання. Саїд привів мене до гробниці святого, що була біля підніжжя кам’яної гори. Я наказав своєму рабові, щоб він стежив за ликом пустелі, а ми з Саїдом поснули, геть виснажені. Тієї ночі мені наснилося, що мене обплутав клубок змій. Я прокинувся, охоплений моторошним жахом. Світало. Поруч мене спав Саїд. Доторк павутини до моєї шкіри став причиною мого жаского сну. Мені стало прикро, що Саїд, який був боягузом, спить так спокійно. Я подумав, що скарб не безкінечний, і він може зажадати свою частку. В мене за поясом був кинджал зі срібним руків’ям; я оголив його й
