Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Коли я добувся туди, сонце вже заходило. То був квартал бідного простолюду. Дім був низенький, і з хідника я побачив цілу низку незамощених патіо, а в глибині якесь світло. В останньому патіо відзначали (я не знаю яке) мусульманське свято. В дім увійшов сліпий, тримаючи в руках лютню з червоного дерева.

Біля моїх ніг, нерухомий, мов якась неодухотворена річ, сидів навпочіпки дуже старий чоловік. Я розповім, який він був, бо це важливо для моєї історії. Роки присадили й відшліфували його, як відшліфовує вода камінь або людське покоління — той або той афоризм. Його одіж складалася з довгих лахмітних клаптів, чи мені так здалось, а тюрбан, який обмотував йому голову, був іще одним таким клаптем. У сутінках він обернув до мене своє темне обличчя з дуже білою бородою. Я не став робити ніякого вступу й напрямки запитав у нього про Девіда Александера Ґленкерна, бо вже втратив усяку надію. Він мене не зрозумів (можливо, не почув), і мені довелося пояснювати, що це суддя і що я розшукую його. Кажучи це, я відчув, як безглуздо звертатися з такими розпитуваннями до цього стародавнього діда, для якого все сучасне — ледь чутний неясний шум. «Цей чоловік міг би розповісти про Повстання або про Акбара{476}, але не про Ґлекберна», — подумав я. Те, що він мені сказав, підтвердило мою підозру.

— Суддя? — повторив він тоном легкого подиву. — Суддя, який пропав і якого шукають? Це сталося, коли я ще був малим хлопцем. Рік я не пам’ятаю, але тоді ще не загинув Нікал Сейн (Ніколсон{477}) під мурами Делі. Час, який минає, залишається в пам’яті; звичайно ж, я спроможний пригадати все, що тоді сталося. Бог, у своєму гніві, дозволив, аби люди розбестились. Їхні вуста вивергали злослів’я, брехню й оману. А проте порочними були не всі, й коли королева постановила прислати сюди людину, яка творила б тут закон Англії, то найменш зіпсуті злом зраділи, бо вони вважали, що закон — це ліпше, ніж безлад. До нас прибув християнин і дуже скоро став порушувати свій обов’язок, і пригнічувати людей, і покривати страхітливі злочини, і брати хабарі. Спочатку ми його не звинувачували: ніхто з нас не знав, у чім суть англійського правосуддя, й, можливо, що свавільні рішення нового судді мали якісь свої глибокі й поки що приховані від нас причини. «Всьому цьому є виправдання в його книзі», — так нам хотілося думати, але його схожість з усіма іншими неправедними суддями цього світу аж надто впадала в око, і зрештою нам довелося визнати, що він просто злочинець. Він став тираном, а бідний люд (прагнучи помститися за ошукані надії, що їх багато покладали на нього) почав міркувати, як би викрасти його та влаштувати над ним суд. Самими балачками мало чого досягнеш, і від слів треба було переходити до діла. Ніхто, крім, можливо, найпростодушніших і наймолодших, не вірив, що цей зухвалий задум можна успішно здійснити, але тисячі сикхів і мусульман дотримали свого слова й одного дня, самі собі не вірячи, здійснили те, що раніше кожному з них здавалося неможливим. Вони викрали суддю й ув’язнили його на далекому хуторі. Після цього переговорили з усіма, кого він скривдив, або (принаймні) із сиротами та вдовами, бо меч ката за всі ті роки не знав спочинку. Й нарешті — а це було найважче — знайшли й призначили суддю, який мав судити суддю.

Тут його мову урвали жінки, що заходили в дім.

Потім він неквапно повів мову далі:

— Кажуть, нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом. Один з таких людей і був би найдостойнішим суддею. Але як його знайти, якщо вони ходять світом невідомі — ніхто не може їх упізнати, та й самі вони нічого не знають про своє високе призначення? Тоді хтось висунув пропозицію, що, оскільки доля приховує від нас мудреців, треба шукати тих, хто позбавлений розуму. Ця думка здобула найбільшу підтримку. До суду ввійшли знавці Корану й знавці закону, сикхи, які носять ім’я лева й поклоняються одному Богові, індуси, які шанують безліч богів, ченці Махавіри{478}, які навчають, що Всесвіт має форму людини з розчепіреними ногами, вогнепоклонники й чорні юдеї, але право ухвалити остаточний вирок було надано божевільному.

Тут його мову урвали кілька людей, які поверталися зі свята.

— Божевільному, — повторив він, — тому що мудрість Бога мала заговорити його вустами й приборкати людську гординю. Його ім’я забулось, а може, його ніхто ніколи й не знав, але він розгулював голяка або в лахмітті цими вулицями, рахуючи собі пальці великим пальцем руки або глузуючи з дерев.

Мій здоровий глузд збунтувався. Я сказав йому, що доручити ухвалення вироку божевільному означало підірвати чинність процесу.

— Звинувачуваний визнав його суддею, — була відповідь. — Можливо, він зрозумів, що змовники наразили б себе на надто велику небезпеку, якби випустили його на волю, й тому лише божевільний міг не ухвалити йому смертний вирок. Я чув, як він засміявся, коли йому сказали, хто буде суддею. Процес тривав багато днів і ночей, бо свідків приходило все більше й більше.

Він замовк, чимось стурбований. Аби щось запитати, я спитав у нього, на скільки днів розтягся процес.

— Щонайменше на дев’ятнадцять, — відповів він.

Його мову знову урвали люди, що поверталися зі свята. Мусульманам заборонено пити вино, але вирази облич та голоси в них були, як у п’яних. Хтось крикнув щось старому, проходячи.

— Точно на дев’ятнадцять, — промовив він. — Невірний пес вислухав вирок, і ніж устромився йому в горлянку!

Він сказав це з лютою радістю. Й уже іншим тоном завершив свою історію:

— Він помер без страху; і в найпідліших людей іноді зберігається почуття гідності.

— Де сталося те, про що ти мені розповів? — запитав я. — На далекому хуторі?

Він уперше подивився мені у вічі. Потім повільно пояснив, мовби зважуючи кожне слово:

— Я сказав, що його ув’язнили на далекому хуторі, але не сказав, що його там судили. Його судили в цьому місті. В будинку, схожому на всі інші, такому, як цей. Будинки нічим не відрізняються між собою. Важить тільки те, де його спорудили — в пеклі чи на небі.

Я запитав у нього, яка доля спіткала змовників.

— Не знаю, — байдуже відказав він. — Усе це сталося багато років тому