Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

мені такими пустими, а їхній виклад — таким пишномовним і багатослівним, що я відразу пов’язав їх з літературою і запитав у нього, чому він не запише їх на папір. Як і слід було сподіватися, він відповів, що вже пише; усі ці думки, та й інші, не менш новаторські, викладено в «Первісній Пісні», «Вступній Пісні», або просто «Пісні-Пролозі» до поеми, над якою він працює вже багато років без реклами, без оглушливого гамору, завжди опираючись на дві найістотніші опори, які називаються праця й самотність. Спочатку він широко відчиняє двері для уяви; потім — шліфує. Поема називається «Земля», й у ній дається опис планети, в якому не бракує, звичайно ж, ані яскравих відступів, ані сміливих узагальнень.

Я попросив його прочитати уривок зі своєї поеми, бодай коротенький. Він висунув шухляду письмового столу, дістав звідти грубий стіс паперу зі штампом «Бібліотека Хуана Крісостомо Лафінура{482}» і самовдоволеним лунким голосом прочитав:

Як грек колись, я бачив світ, я бачив безліч міст,

Я бачив працю й дні, ходив у довгі мандри,

І викладаю суть, і викладаю зміст,

Ніде не бувши, крім… autour de ma chambre[262].

— Це строфа, цікава з усіх поглядів, — проголосив він. — Перший рядок має здобути схвалення професора, академіка, еллініста, хоч, може, й залишить байдужими наших псевдоерудитів, які, правда, складають чималу частку опінії; другий рядок здійснює перехід від Гомера до Гесіода (на фронтоні новоспорудженої будівлі віддається неявна шана батькові дидактичної поезії), а також робиться спроба оновити процес, який веде свою генеалогію ще від Святого Письма, а саме: перелік, нагромадження або накопичення; третій рядок — чи він походить від бароко, чи від декадансу, чи від чистого й фанатичного культу форми? — складається з двох напіввіршів-близнюків; четвертий рядок, відверто двомовний, забезпечить мені безумовну підтримку всіх тих, чий дух схильний утішатися веселим блиском жартівливих асоціацій. Я вже нічого не кажу про рідкісну риму або про силу ілюстративної образності, яка дозволила мені — без педантизму! — сконцентрувати в чотирьох рядках три глибоковчені алюзії, які охоплюють три тисячоліття, насичені літературою: перша відсилає нас до «Одіссеї», друга — до «Праці й днів», а третя — до безсмертної дрібнички, якою ми завдячуємо ледачому дозвіллю славного савояра… Навряд чи хто ліпше за мене збагнув, що сучасне мистецтво неможливе без того бальзаму, яким є сміх, є scherzo[263]. Тож не біймося надавати слово Ґольдоні{483}!

Він зачитав мені й багато інших строф, які також здобули його схвалення і які він тлумачив не менш натхненно й щедро. Нічого прикметного в них не було; вони навіть не здалися мені набагато гіршими за першу. В його письмових трудах поєднувалися старанність, смирення і гра випадковості; ті ж переваги, які Данері в них знаходив, були вторинним продуктом. Слухаючи його, я зрозумів, що зусилля поета часто спрямовані не на те, щоб творити поезію, а на те, щоб знайти аргументи, які довели б високі переваги його поезії. Природно, що ця друга частина його праці підносила твір у його очах, але не в очах інших. Усна мова Данері була вельми екстравагантною; але його безпорадність у віршуванні не дозволяла йому, окрім окремих рідкісних випадків, внести цю екстравагантність у свою поему[264].

Лише один раз у житті випала мені нагода бачити п’ятнадцять тисяч дванадцятискладових віршів «Поліольбіона»{484}, топографічної епопеї, в якій Майкл Дрейтон описав фауну, флору, гідрографію, орографію, воєнну та монастирську історію Англії; я переконаний, що це творіння, грандіозне, проте все ж таки позначене певними межами, є набагато менш занудним, аніж неозорий споріднений задум Карлоса Архентіно, який поставив собі за мету описати римованими рядками всю поверхню нашої планети; 1941 року він уже завіршував кілька гектарів штату Квінсленд, понад кілометр по течії річки Об, газгольдер на північ від Веракруса, головні торговельні заклади в парафії Непорочного Зачаття, садибу Маріани Камбасерес де Альвеар на вулиці Одинадцятого вересня в Бельґрано та турецькі лазні біля одного відомого пляжу в Брайтоні. Він прочитав мені кілька дбайливо опрацьованих пасажів із австралійської зони його поеми. Ці довгі й безформні александрійські вірші не були навіть позначені відносною жвавістю вступу. Наведу одну строфу:

Ось тут, біля стовпа, рутинного цілком,

Який стоїть собі, не зламаний, а цілий,

Вже знудився скелет. — А колір? — Небо-білий.

А он загін овець — до пари з кістяком.

— Тут є дві надзвичайно сміливі знахідки! — тоном переможця вигукнув він. — Ти вже бурчиш, я чую, що це занадто, але повір, вони матимуть тріумфальний успіх. Одна — це епітет «рутинний», який en passant[265] змальовує неминучу нудьгу, притаманну хліборобській та пастушій праці, нудьгу, яку ні «Георгіки», ні наш увінчаний лаврами «Дон Сеґундо» ніколи не наважувалися затаврувати ось так, чорним по білому. Друга — енергійний прозаїзм «вже знудився скелет», від якого з жахом відсахнеться читач манірний, але який високо поцінує критик зі справді мужнім смаком. Та й загалом, уся ця строфа має надзвичайно високу якість. У другій її половині відбувається напрочуд жвавий діалог з читачем; вірш іде назустріч його живій допитливості, вкладає в його уста запитання й відповідає на нього тут-таки, негайно. А що ти скажеш про цю чудову знахідку, «небобілий»? Цей мальовничий неологізм навіює образ неба, тобто вводить найважливіший фактор австралійського краєвиду. Без цього образу барви ескізу були б надто похмурими, й читач мимоволі закрив би книжку, вражений у самих глибинах своєї душі невиліковною чорною меланхолією.

Я попрощався з ним близько півночі.

Минуло два тижні, й Данері подзвонив мені в неділю по телефону — здається, вперше у житті. Він запропонував, щоб ми зустрілись о четвертій годині — «вип’ємо молочка в ближньому барі-салоні, відкритому на розі вулиці зусиллями прогресивних ділків Суніно та Сунґрі, власників мого будинку, ти ж пам’ятаєш; тобі варто познайомитися з цією кондитерською». Я пристав на його пропозицію радше з невміння відмовити, ніж спонукуваний ентузіазмом. Нам було нелегко знайти вільний столик; бездоганно сучасний «бар-салон» виявився майже таким самим незатишним, як я й передбачав; за сусідніми столиками збуджені відвідувачі називали суми, які вклали в нього, не торгуючись, Суніно і Сунґрі. Карлос Архентіно вдав, ніби страшенно здивований якимись винятковими особливостями освітлення (відомими йому, безперечно, й раніше), і сказав мені з певною суворістю в голосі:

— Тобі хоч-не-хоч доведеться визнати, що цей заклад може суперничати з найшикарнішими барами Флореса.

Після цього він прочитав мені ще чотири