Піти й не повернутися - Василь Биков

спальні. Заповітна шухлядка комода була зачинена, але ключик стирчав у дірочці. Він повернув його і тремтливими від щастя руками витяг слизьку від лаку, несподівано важкувату кобуру, на дерев'яному боці якої блищала знайома пластинка з написом, який він знав напам'ять: «Червоному комеску А. Сотникову від Реввійськради Кавармії». Перший дотик до оправленої якимось дорогим деревом різьбленої ручки страшнуватою радістю схвилював хлопчика. Руки його впевнено упорались із защіпкою, і от уже весь маузер туго, але піддатливо пішов із кобури, заблищавши усіма своїми воронованими частинами. Хвилююче відчуття зброї охопило хлопця, хвилину він обмацував маузер — поторкав приціл, спробував відвести затвор, зазирнув у ствол. Але найбільшою насолодою, звісно, було прицілитися. Не встиг він як слід обхопити рукоятку і пальцем намацати спуск, як зовсім несподівано з-під його рук кудись у підлогу оглушливо гримнув постріл.

Хвилину він стояв помертвілий, відчуваючи гостре й невпинне дзвеніння у вухах. Од стіни відскочила і покотилася по підлозі гільза, а під столом звідкись узялася товста, побита шашелем тріска з чорною косою міткою кулі.

Зрозумівши, що сталося, він мерзлякувато клацнув зубами, сунув пістолет у кобуру, замкнув усе в комод і не міг знайти собі місця, поки не прийшла мати. Та зразу відчула недобре в настрої сина, заходилася його розпитувати, і він розповів усе, як було. Звичайно, розібратися з такою бідою не могла й мати, вона теж дуже злякалася за нього, навіть заплакала, чого раніше з нею ніколи не бувало, і сказала, що він мусить щиро про все розповісти батькові.

Зважитися на таке було нелегко. Приблизно він уже міркував, як до цього поставиться батько, але іншого виходу в нього справді не було. Поки набирався рішимості, минула година чи й більше, і нарешті сам не свій він розчинив двері в комірчину.

Батько уже працював. Як завжди низько схилившись над підвіконням, зосереджено довбався в годиннику. Права його рука у чорній рукавичці безсило лежала на колінах, а ліва спритно колупала, гвинтила, розбирала і складала різні маленькі штучки, з яких складався годинник. На стінах невлад один одному метляли маятники, ляскали і цокали два десятки годинників — од розмальованих по циферблату дешевих ходиків до поважного, у громіздкому футлярі кутовика з басовитим протяжливим боєм. Батько не обернувся на його появу, не підвів голови, але знав, що увійшов син, і зовсім недоречно тепер запитав бадьорим голосом:

— Ну, як справи, молодий чоловіче? Здолав мариніста?

Хлопчик проковтнув давкий клубок, що підкотився до горла, — напередодні він став читати Станюковича. З інших книжок, що лежали у великій дідовій скрині, вже мало що лишилося не прочитаного ним, хіба що зібрання творів Писемського та кілька томиків Станюковича, один з яких недавно вибрав йому батько. Але тепер було не до книжок, і він сказав:

— Тату, я брав твій маузер.

Батько мотнув головою, швидко поклав пінцет, звичним рухом зняв одні окуляри, а через другі суворо подивився на сина.

— Хто дозволяв?

— Ніхто… І він стріляв, — ослаблим голосом витиснув із себе син.

Нічого не кажучи більше, батько підвівся і вийшов із кімнати. Він же лишився стояти біля дверей з таким відчуттям, ніби його мали покласти зараз під ніж гільйотини. Але він знав, що винен, і ладний був прийняти найбезжаліснішу кару.

Незабаром батько повернувся.

— Ти, щеня! — сказав він із порога. — Невихований, розпещений шмаркач! Як ти посмів без дозволу доторкатися до бойової зброї? Яке ти мав право лізти, як злодій, у комод Батько ще довго і нещадно вичитував його — і за необережність, і за постріл, що міг спричинитися до нещастя, а найбільше за таємний намір, свавільність. Він детально розібрав усі незаздрісні моральні аспекти його вчинку і нарешті сказав:

— Єдине, що пом'якшує твою вину, то це твоє зізнання. Тільки це тебе рятує. Зрозумів?

— Ну.

— Якщо сам, звичайно, додумався. Сам Відчуваючи, що остаточно викритий, хлопчик мотнув головою, і батько, трохи заспокоївшись, важко й протяжно зітхнув:

— Ну й за те спасибі!

Це було вже занадто — мимовільною брехнею купувати батькову подяку; в очах у нього потемніло, кров хлинула до обличчя, і він стояв, не маючи змоги ступити кроку з місця.

— Іди гуляй, — сказав батько.

Так загалом легко обійшлася йому та неслухняність — покарання поясом минуло, але його малодушний кивок болісною подряпинкою залишився в душі. З того часу він ніколи і ні в чому не збрехав ні батькові, ні будь-кому іншому, за все відповідав, дивлячись людям у вічі, — надто добре він пам'ятав стражденну ціну непослуху та малодушної своєї без'язикості. Батько, мабуть, не знав, але й мати, певне, не сказала йому, з чиєї ініціативи відбулося те зізнання. Із щасливою впевненістю в добропорядності сина так і закінчив свій шлях на землі цей кавалерійський командир, інвалід війни і годинниковий майстер, утішений перед смертю надією, що синові дістанеться краща доля.

І ось дісталася…

17

У ранковій дрімотній тиші виразно затупали чоботи, зверху чутно глухі голоси, гучніше загрюкали двері. Тут, у підвалі, найдужче було чути ці двері, часом від їх сильного стуку аж сипалося зі стелі. Рибак не спав: підкорчивши ноги, мовчки лежав на боці під стіною і слухав. Тепер вся його увага перейшла на слух. У віконці трохи світліло, мабуть, надворі вже розвиднялося, і в цій їхній камері теж стало дещо видно. З ранкової сірості виникали безладні, наче зібгані постаті арештантів: Дем'яниха під стіною навпроти, далі в кутку потроху ворушилася висока хутряна шапка Петра; Басі, правда, майже не