Піти й не повернутися - Василь Биков

— Ти, клич сюди слідчого, — кашляючи, настійливо вимагав Сотников од Стася, що з гвинтівкою за плечем клопотався біля Дем'янихи. Але той навіть не глянув на неборака, він, як і всі вони тут, наче оглух до їхніх прохань, немов це були не люди, а якісь тварини. І це ще більше переконало Рибака, що справи їхні погані. Буде смерть… Але як же тоді?.. Чому ж не наважився він тоді, коли були вільні руки? Відчуття єдино зручної і безнадійно втраченої можливості зовсім приголомшило його. Щось у ньому жалісно затремтіло всередині від усвідомлення якоїсь своєї помилки, і він розгубленим поглядом водив довкола. В цей час із приміщення на ганок один за одним почало виходити начальство — якісь чини у новій поліцейській формі: чорних короткуватих шинелях з сірими комірами і такими ж обшлагами на рукавах, при пістолетах; за ними вийшло четверо німців, мабуть, офіцерів, у довгих шинелях і картузах із високо задраним верхом. Чоловіків зо три, одягнені в цивільні пальта і закутані шарфами, боязливо позирали на німців і трималися збоку, ніби гості, запрошені на чуже свято. Поліцаї на подвір'ї шанобливо притихли, помітно випрямилися. Хтось квапливо порахував ззаду:

— Один, два, три, чотири, п'ять…

— Усе готово? — запитав із ганку плечистий поліцай із маленькою кобурою на животі. Саме ця кобура, а також постать дужого, помітного серед інших чоловіка, привернула увагу Рибака: це начальник. Тільки-но він подумав про це, як позаду сипло заговорив Сотников:

— Начальнику, я хочу зробити повідомлення!

Той одразу спинився на східцях, кольнув арештанта важким владним поглядом.

— Що таке?

— Я поранив вашого поліцая. Я партизан! — не дуже голосно сказав він і кивнув у бік Рибака. — Той опинився тут випадково, я можу пояснити. Всі інші зовсім ні при чому. Якщо карати, то карайте одного мене.

Начальство на ганку примовкло, двоє передніх німців насторожено переглянулися. Рибак відчув, як приємна, може, рятівна іскринка спалахнула в ньому й одразу запалила слабеньку ще надію: а раптом повірять? Від цього радісного почуття з'явилася тиха вдячність Сотникову за його заступництво.

Проте насторожена цікавість начальника швидко змінилася суворістю в його твердому, рішучому погляді.

— Це все? — холодно запитав він і ступив зі східців на сніг. Сотников ніби затнувся од несподіванки:

— Можу розповісти детальніше.

Один німець незадоволено буркнув, і начальник махнув рукою.

— Ведіть! «От як, не хочуть навіть і слухати…» — подумав Рибак. Певно, уже все вирішено заздалегідь. Але як же тоді він? Невже йому так нічим і не допоможе це заступництво Сотникова Тупаючи по дерев'яних східцях, поліцаї сходили з ганку, І раптом серед них Рибак упізнав Портнова, що цього разу теж був у новенькій поліцайській формі. Ну, безумовно, це був той самий учорашній слідчий, що так підбадьорив його і тепер ніби відкаснувся, забувши про свою пропозицію. Рибак, як угледів його, так аж стрепенувся і посунувся наперед. Що буде, те й буде — тепер йому вже не здавалося ні страшно, ні навіть незручно.

— Пане слідчий, пане слідчий! Одну хвилинку! Ви це вчора говорили, так я згодний. Бо я тут, їй-богу, ні при чому. Он же він підтвердив.

Начальство, що уже попрямувало купкою з двору, знову незадоволено по одному стало зупинятися. Спинився і Портнов. Нова поліцайська шинеля була йому явно велика і досить незграбно сиділа на його дрібній постаті, чорна пілотка стирчала вбік, але на обличчі слідчого побільшало начальницької поважності, якоїсь показної суворості. Високий перетягнутий німець у військовому запитально повернувся до нього, і слідчий щось жваво розтлумачив йому по-німецькому.

— Підійдіть сюди.

Рибак, за яким пильно стежили з обох боків, підійшов ближче до ганку. Кожен його крок якимось страшним багатозначним ударом відгукнувся в його душі. Ниточка його ще не зміцнілої надії нап'ялася, готова була назавжди обірватися.

— Ви згодні вступити до поліції? — як і вчора, жорстко свердлячи його оченятами, запитав слідчий.

— Згоден, — з усією щирістю, на яку тільки був здатний, відказав Рибак. Він не зводив свого майже відданого погляду з несвіжого й немолодого, хоча й добре поголеного обличчя Портнова. Слідчий і німець ще переговорили по-німецькому.

— Так. Розв'язати!

— Сволота! — як удар, стукнув його в потилицю неголосний злий викрик. Це, звісно, Сотников, який зразу ж виказав себе знайомим кашлем.

Але хай! Щось загрозливе і тяжке, що так близько підступило до Рибака, стало віддалятися, він вдихнув ротом повітря й відчув, як чиїсь руки смиконули позаду вірьовку. Та він не озирнувся навіть. У радісній несподіваній знемозі Рибак відчув тільки одне: буде жити! Розв'язані зболілі руки його опали вздовж тіла, і він ступив крок убік, підсвідомо стараючись відокремитись од інших, — тепер йому хотілося бути якомога далі від усіх. Здається, все було щасливо і швидко вирішено, він одійшов ще на три кроки, і ніхто не спинив його. Хтось із начальства повернувся, щоб іти до воріт, як раптом позаду Дем'яниха в крик:

— Ага, його так пускаєте! Тоді пустіть і мене! Пустіть! Я скажу, в кого вона ховалася! Оця! Я скажу! У мене малі, о боженько, на кого ж вони!..

Її розпачливий крик знову примусив усіх зупинитися, і першим зупинився Портнов. Високий німець щось невдоволено став гаркавити слідчому, і той підійшов до жінки.

— Ану, ану! Скажи, в кого?

— А розв'яжіть!

— Тарасюк! — кивнув головою Портнов.

Поліцай, що в'язав Рибака, підскочив до Дем'янихи і швиденько звільнив її руки од вірьовки. Та розгублено заходилася терти їх об полу кожушка. Але поліцаї і німці