Піти й не повернутися - Василь Биков
І Сотников просто і легко, як щось елементарне й зовсім логічне в його становищі, прийняв останнє тепер рішення: все узяти на себе. Завтра він скаже слідчому, що ходив у розвідку, мав певне бойове завдання, в перестрілці поранив поліцая, що він командир Червоної Армії й ненавидить фашизм — хай розстрілюють його. Всі інші тут ні при чому.
По суті, це було жертвування собою заради порятунку інших, але не менше, ніж іншим, це жертвування було потрібне і йому самому. І справа тут не в наївних ілюзіях — просто в Сотникові усе протестувало від однієї тільки думки, що його смерть стане марною випадковістю з волі цих п'яних прислужників. Як кожна смерть у боротьбі, вона мусить щось стверджувати, щось заперечувати і по можливості здійснити те, що не встигло здійснити життя. Інакше — навіщо тоді життя? Надзвичайно трудно дається воно людині, щоб нерозважливо ставитися до його кінця.
Було холодно, час од часу він здригався і глибше ліз під шинелю. Та, як завжди, прийняте рішення дало полегкість, нестерпна на війні невизначеність тепер відступила. Він уже знав, де відбудеться його остання сутичка з ворогом, і знав, які займе позиції. З них він не відступить. І хоч цей поєдинок йому не обіцяв великої перемоги, він був спокійний. У ворога зброя, сила, та в нього теж є на чому постояти в кінці. Він їх не боявся.
Знеможено зігрівшись під шинелею, він знову непомітно заснув.
Приснився йому недоладний плутаний сон.
Трохи навіть дивно було, що саме такий сон міг присниться в останню ніч. Колись він усе гадав, який із його снів віщуватиме йому загибель, і думав, що це мусить бути незвичайний сон, певно, особливого змісту сон — такий, що відразу стане зрозуміло: далі сьогоднішнього йому не прожити. Тепер же приснилося щось із дитинства, і серед дрібного, яке не запам'яталось, — якась безглузда сцена з батьковим маузером. Нібито Сотников почав витягати його з кобури, трохи повернув набік і відламав ствол, котрий, як виявилося, був не сталевий, а наче олов'яний, як у пугача. Сотников дуже злякався, хоча в той час бачив себе не хлопчиком, а майже теперішнім чи, може, курсантом, бо, здається, все те відбувалося в рушничному парку училища. Він стояв коло піраміди зі зброєю і не знав, як бути: ось-ось сюди мав зайти батько. Сотников кинувся до піраміди, але там не було жодного вільного місця, в усіх гніздах стояли гвинтівки. Тоді він тремтячими руками розчинив бляшані дверці грубки і засунув кобуру із маузером у чорну смердючу відтулину топки.
Наступної хвилини там засвітився вогонь, але не полум’я, а розпалений блискотливий жар, в якому ніби плавилося щось яскраве, і він став навпроти, не знаючи, як погасити його. А поруч стояв батько. Але він навіть не згадав про маузер, хоча в сина було таке відчуття, що батько знав про цей випадок. Він тільки присів навпочіпки перед грубкою і роздумливо сказав дуже невеселим голосом: «Був вогонь, і була найвища справедливість на світі…»
Невідомо, чи довго горів той вогонь у грубці, але свідомість Сотникова знову охопив морок забуття, а трохи згодом йому стало чути невиразні звуки поблизу: тупіт ніг, шурхотіння соломи і стишений, нічний голос старого. Коли прийшло відчуття реальності, Сотников зрозумів, що це відганяли пацюків. Остаточно пробуркавшись, він довго болісно відкашлювався, все думаючи, що б міг означати той сон і який у ньому таїться сенс. І якось поступово й природно його думками оволодів щемливий спогад про дитинство.
Маузер — не прикмета дурного сну, він справді був у батька, колишнього червоного кіннотника і колишнього поручика з двома «георгіями» на грудях — батькове фото після тієї війни він часто бачив у гарній, із золотими павичами маминій скриньці, що стояла в спальні. Маузер був його захопленням, його дитячою мрією. Іноді, маючи вільний час і добрий настрій, батько виймав із комода цю таємничу штуковину і дозволяв синові хіба що притримати за жовту дерев'яну кобуру — самому було не впоратись одноруч: праву його руку, поранену на війні, тоді відбирало, і він все менше володів нею. Це були радісні хвилини, якась невимовна тремтливість сповнювала хлопця, але на тому його допомога й кінчалася. Він міг тільки дивитися, як батько протирав пістолет, але ніколи йому не було дозволено навіть погратися з ним. «Зі зброєю і нагородами гратися забороняється», — казав батько, і хлопець не упирався, не перечив. Слово батька було законом, дома панував його непохитний культ. А втім, це й зрозуміло: батько його був відомою в місті людиною, учасник і герой громадянської війни, котрий тільки через каліцтво і свою надмірну гордість, як казала мати, змушений був заробляти на хліб лагодженням годинників.
Боронований, у дерев'яній кобурі маузер був його мрією, та дарма було просити пістолет і в матері теж. При своїй материнській поблажливості до сина і вона не наважувалася порушити батькову заборону і тільки говорила: «Це ж іменна батькова зброя, хіба можна чіпати?» Він знав, що не можна, але оте «не можна» ще більше розпалювало його бажання оволодіти забороненою річчю, награтися нею чи хоч разок прицілитись, як на справжній війні.
Одного разу трапилася зручна нагода. Прокинувшись зранку, хлопець відчув глуху тишу в хаті. Батька, напевне, не було в його комірчині, звідки долинало звичне різноголосся двох десятків годинників — ніби цвірінькають коники в лузі. Мати, він знав, пішла зранку в церкву — над містом линув голосистий передзвін вранішньої відправи, і тоді Сотников збагнув, що саме зараз він здійснить те, про що стільки мріяв.
Поспіхом натягнувши коротенькі, до колін, штанці, відклавши на потім умивання та чищення зубів, він швиденько прошмигнув до маминої
