Піти й не повернутися - Василь Биков

А проте зрозуміти його було страшно, навіть уже навченому їхнім порядком Сотникову. Він теж не міг уторопати, чи по ліцай лякає їх, чи справді вирішено покінчити з усіма в один день? Невже їм не вистачить двох смертей — його і Рибака, навіщо вбивати ще й Дем'яниху; і цього старосту, і дівчинку? «Неймовірно, але, певно, так», — думав Сотников. Скорпіон повинен жалити, інакше який же він скорпіон? Для того ж і позапихали їх в одну камеру. Камеру смертників.

Якось непомітно Рибак, здається, заснув, як сидів, скорчившись під стіною. А втім, чи це був сон — скоріше забуття на якусь годину. Незабаром тривога відігнала його, і Рибак прокинувся, не відразу розуміючи, де він. Поруч у темряві тихенько точилася розмова, чути було знайомий дитячий голос, який нагадав йому про Басю. Часом його перепиняв хрипливий старечий шепіт — це докидав своє слово Петро. Рибак теж услухався в стишену шепітну оповідь, подібну до шарудіння солом'яної стріхи на вітрі.

— Спершу хотіла бігти за ними, коли їх повели. Вискочила з палісадничка, а тітка й каже: «Ні в якому разі не йди — ховайся!» То я побігла назад, через городи, залізла в кущ лози. Може, знаєте, великий такий кущ лозняка в кінці городів біля річки? Густий-густий. За два кроки стежечка на кладку. Як сидиш тихо, не ворушишся, ніскілечки тебе не видно. Я влізла, вигребла місцинку в торішньому листі й стала чекати. Думала, як мамка повернеться, покличе, я почую. Чекала-чекала — не кличе. Уже й стемніло, зробилося страшно, все, здавалося, щось ворушиться, ходить, а то стане, слухає. Думала, вовк. Так вовків боялася — жах. І не заснула ніскілечки. Як стало світати, тоді трохи заснула. А як прокинулася, так їсти захотілося. Але ж вилізти з куща боялася. Чутно — на вулиці гамір, якісь підводи, з хат містечкових усе забирають, кудись везуть. То я сиділа й сиділа. Ще день, ще ніч. І ще не пам'ятаю вже скільки. На стежці, коли баби ходять на кладку, то мені їхні ноги видно, крізь листя. Та все минають. А мені так їсти хочеться, що вже й вилізти не можу. Сиджу та плачу тихенько. А одного разу хтось біля куща став, я стиснулась уся, лежу й не дихаю. І тоді чую тихенько так: «Басю, Басю!» Голос добрий такий, знайомий. Дивлюся — тітка Параска нагнулася…

— А ти не кажи хто. Навіщо нам про все знати, — тихо перепинив її Петро.

— Ну, так тітка дає мені клумачок, а там хліба трохи й сала. Я як узяла його, то все і з'їла за один раз. Хліба трохи лишилося. А тоді як став живіт боліти… Я вже так хотіла померти. Просила й маму, й бога — смерті просила.

Рибак під стіною здригнувся — так це прозвучало натурально, по-старечому, ніби перед ними сповідалася якась стара, а не тринадцятилітнє дівча. І зразу ж ці її слова нагадали Рибаку одну бабусю в якомусь селі по той бік залізниці. Вони тоді вийшли з лісу спитати про німців, ну й підкріпитися, звичайно. В хаті нікого не було. Одна ця забута бабуся сиділа на печі, звісивши на припічок босі ноги. З годину вони курили і слухали її скарги на бога, що не дає їй смерті й отак розтягнув страдницьке безрадісне життя. Зоставшись одна, без рідні, вона ще після тієї війни прибилася до малознайомих чужих людей, яким потрібно було доглядати дітей і поратися біля хати. Певно, господарі гадали, що років три-п'ять старенька протримається, тим часом підростуть діти, а там настане пора — і на кладовище. Але смерть до неї не прийшла ні через п'ять, ні через п'ятнадцять років, затрималася старенька на цьому світі в чужих людей. За цей час повиростали діти, вбили на війні господаря, хазяйка ледь могла прогодувати себе — що їй було до бабусі? А смерть все не приходила. Прощаючись тоді, кожен з них жартома бажав їй якомога скоріше скінчити свої турботи на цьому неласкавому світі. А тепер ось знову те ж саме. Тільки ж це дитина.

Що діється на світі.

— А потім мені краще стало. Одного разу дуже злякалася вранці. Тільки-но заснула, здалося, звір якийсь крадеться по бережку під кущем. А це кіт. Великий такий сірий кіт, із містечка, певно, лишився один, ну й шукає собі харчі. Рибу ловить. Притаїться на березі, уп'ялиться очима у воду, а потім як скоче! Вилізе — і в зубах уже рибка. От, думаю, щоб мені так наловчитися. Хотіла я відібрати рибку, та не встигла, кіт утік і під іншим кущем з'їв усю і хвостика не лишилося. А потім ми з ним подружили. Прийде коли-вдень, залізе в кущ, ляже поруч і муркотить. Я гладжу його і трохи сплю. А він чутливий такий. Коли хто поблизу з'явиться, зразу насторожиться, і я вже знаю: треба боятися. А коли дуже голод дошкулив, вилізла уночі на город, що поблизу. Здається, Арона кривого. Огірки там були ще, насінні котрі, морква. То я нарву і їм. А кіт усе дивиться і нявкає. Але кіт не їсть городини. Так мені шкода його стане…

— Хай би мишей ловив, — озвалася в темряві Дем'яниха. — У нас, там, у Піддуб'ї, в одних була кішка, так зайченят носила додому. Їй-богу, не брешу. А одного разу приволокла зайця, та на горище не стягла. Уранці вийшов Дмитро, глядь: заєць під стіною лежить.

— А, так то, мабуть, у неї кошенята були, — здогадався Петро.

— Ну, кошенята.

— То це зрозуміло. Тут уже для кошенят старалася. Як мати… Ну, а потім як же ти?

— Ну, так і сиділа, — тихенько й довірливо казала Бася. — Тітка… Ну, та сама, що кілька разів хліба виносила. А потім дуже холодно