Піти й не повернутися - Василь Биков

Рибак притамував у серці тривогу, взяв із рук поліцая круглий казанок з холодною водою. Петро в кутку безтямно уперся очима в двері.

— А чого, не знаєш Стась із непідробною щирістю хихикнув:

— Знаю: в підкидного згуляти. Ну, давай, швидко!

Старий підвівся, підібрав із долу кожушка і, пригнувши голову, вийшов із камери. Двері знову з грюкотом зачинилися.

Рибак став на коліна і почав обережно будити Сотникова. Але той тільки стогнав. Тоді він одною рукою нахилив казанок, а другою трохи підняв голову напарника і силком влив у рот йому води. Сотников здригнувся, та зразу ж припав губами до шерехатого краю казанка, кілька разів ковтнув.

— Хто це?

— Це я. Ну, як ти? Краще?

— Рибак? Тьху ти! Дай ще.

Рибак знову притримав його голову; цокаючи зубами по казанку, Сотников випив ще і крижем ліг на солому.

— Що, мучили здорово? — запитав Рибак.

— Ох, брат. Перепало, — видихнув Сотников.

Рибак натягнув на нього шинелю і прихилився спиною до стіни, прислухаючись до хрипливого дихання товариша, що, однак, потроху вирівнювалося.

— Ну, як почуваєш?

— Тепер добре. Краще. А тебе?

— Що?

— Били?

Це питання застало Рибака несподівано, він не знав, як коротко сказати товаришу, чому його не били.

— Та ні, не дуже.

Сотников знеможено заплющив очі. Схудле, з відрослою борідкою, його обличчя ледве сіріло на соломі. В грудях хрипіло на одній ноті. І тоді Рибак подумав, що, мабуть, поки є можливість, їм треба про дещо умовитися.

— Слухай, я, здається, їх обхитрую, — шепнув Рибак, схилившись до напарника. Той здивовано розплющив очі — широкі білки в очницях блиснули відбитком світла з віконця. — Тільки нам треба говорити однаково. Найперше: йшли по харчі, хутір спалений, прибилися до Лісин, ну і взяли овечку.

— Нічого я не скажу їм, — перебив його Сотников.

Рибак прислухався, чи немає кого поблизу, але, здається, скрізь було тихо. Лише зверху чути було голоси і кроки, якраз над їхньою камерою. Але звідти його не почують.

— Ти не роби дурниць, чуєш? Треба щось і сказати. Тож слухай далі. Ми з групи Дубового, він тепер у Борковськім лісі. Хай перевірять.

Сотников знерухомів, затамував дихання.

— Але загін Дубового справді там.

— Ну й що Рибак починав сердитись: от уже незговірливий чоловік, хіба ж у тім справа! Безумовно, цей загін там, але від того, що вони вкажуть місце, тому гірше не буде — поліцаям до нього не добратися. Їхній же загін якраз у більш надійному місці.

— Слухай. Ти послухай мене. Якщо ми їх не обманемо, не схитруємо, вони нас закатують. Треба згуляти трохи і в піддавки. Не рвати над силу.

Сотников, чути було, мовби насторожився, напружився, дихання його притихло, здається, він щось обдумував.

— Нічого не вийде!

— А що ж тоді вийде? Смерті достукатися легше за все. «От йолоп», — подумав Рибак. Уже такої дурної впертості від нього він не чекав. А втім, сам однією ногою в могилі, так йому байдуже. Не хоче навіть поміркувати, щоб не потягти за собою і товариша.

— Ти послухай! — помовчавши, зашепотів Рибак. — Нам треба їх поволоводити. Знаєш, як щуку на вудці. Інакше перетягнеш, порвеш — і все пропало. Треба прикинутися смирними. Знаєш, мені пропонували в поліцію, — якось, сам не бажаючи того, сказав Рибак. Повіки в Сотникова здригнулися, очі блиснули притаєною увагою.

— От як! І що ж — побіжиш?

— Не побіжу, не бійся. Я з ними поторгуюся.

— Гляди, проторгуєшся, — з докором просипів Сотников.

— Ну, а що ж — пропадати? — ледь не крикнув од злості Рибак і змовк, вилаявшись про себе: чорт із ним! Не хоче — його справа; Рибак же буде боротися за себе до кінця.

Сотников задихав важче, від хвилювання чи від знемоги, спробував одкашлятись — у грудях його дуже захрипіло, Рибак аж злякався: помирає, чи що? Але він не помирав і незабаром, справившись із диханням, сказав рішуче:

— Даремно бруднишся! Поганиш армійську гідність. Живими вони нас не випустять.

— Хтозна. Якщо постаратись…

— Для кого старатися? — ледве не крикнув Сотников і задихнувся. Хвилину він тяжко кашляв, потім хвилину стомлено дихав, далі сказав надто стомленим голосом:

— Не в карти ж гуляти вони тебе в поліцію кличуть. «Напевне, не в карти», — погодився в думках Рибак. Але він ішов на цю гульню, щоб виграти собі життя — хіба цього мало? А там воно буде видно, тільки б не вбили, не закатували. Тільки б вирватися з цієї клітки, а чогось поганого він собі не дозволить. Хіба він ворог своїм.

— Не бійся, — сказав він. — Я теж не ликом шитий.

Сотников засміявся ослаблим, неприродним коротким сміхом, що прозвучав, ніби стогін.

— Дивак! З ким ти надумав змагатися?

— А от побачиш.

— Це ж машина! Або ти будеш служити їй, або