Піти й не повернутися - Василь Биков

— О боже! От намучилася, бідна! — зітхнула Дем'яниха.

— Ну. Але там було тепло.

— А як же з харчами? Чи давав хто?

— Я не показувалася.

— Ой, до чого людей довели, боже, боже! І хто ж зловив тебе?

— Та німці ж. Заспала одного разу — уже сніг був. Вискочила, щоб перебігти на другий бік вулиці — там стояв будинок, і мене в тому будинку тоді ховали. Тільки вулицю перебігла, а тут вони. Як крикнули, я за клен заховалася, товстий такий клен…

— Ой, мабуть, навпроти аптеки, ага? — здогадалася Дем'яниха. — Так то ж Гнат Супрон жив.

— А тобі що? — неввічливо перебив її Петро. — Хто не жив, чи не все одно. Навіщо допитуватися?

Дем'яниха образилася.

— Так, а що я? Коли й сказала, то що?

— А нічого! — строго обірвав її колишній староста. — Ну то як воно далі? Розповідай, усе скоріше ніч мине.

«Чи ба, старий індик, — подумав Рибак. — Йому ніч заважає. Щось він надто підозріливо чекає того завтра. Чи, може, думає, що завтра його випустять?»

Але завтра навряд чи буде їм радість.

Рибак хотів перепинити Басю — навіщо тут було розповідати все те? Кому не відомо, що й стіни іноді мають вуха. Але потім подумав: мабуть, уже пізно щось приховувати, чогось остерігатись. Якщо Стась сказав правду, то завтра всім буде каюк. Не залишать нікого.

— Ну, закричали, а я тікати. Бігла, бігла по снігу, аж поки не впала за городами. До лісу не добігла. Ну, вони схопили мене за руки, привели сюди. Тут били дуже. А потім… Ой-ой!

Бася злякано крикнула на весь голос, Петро, чути було, підхопився з місця, і Рибак зрозумів: пацюки. Знахабніли чи зголодніли вже так, що перестали боятись і людей. Старий підвівся і кілька разів тупнув у кутку. Бася, підхопившись, стояла посередині, затуляючи світлий квадрат вікна, і тремтіла від страху.

— Вони ж кусаються! Вони ж мені ноги погризли. Я ж їх боюся, ой дядечку!..

— Нічого, не бійся. Пацюки що? Пацюки не страшні. Вкусить, ну й що? Не велика біда. Іди ось у мій куток сідай. А я тут… Я їх холер!..

Він потупав ще, поворушив там у кутку і сів. Бася приткнулася на його належаному на соломі місці. Сотников мовбито спав. Навпроти то зітхала, то сякалася в хустку Дем'яниха — мабуть, плакала.

— Так, що ж… Що ж тепер зробиш? — питався в когось Петро і сам собі пояснював: — Нічого не зробиш. Терпи, недовго лишилося.

Йому ніхто не відповів, стало тихо. Рибак вільніше простяг до порога ноги, хотів заснути, але сон до нього не йшов — свідомість точила нестерпна, як біль, тривога.

Перед ним було урвище.

Він ясно це відчув, особливо тепер, уночі, в хвилини спокою, і думав, що нічого вже зробити не можна. Це почуття непоправності рідко коли так змагало його навіть на війні; завжди і всюди він умів знайти якийсь вихід, але не зараз.

І йому робилося страшно, як у ту незабутню з дитинства хвилину, коли страх охопив його так дуже, що пересилив і розум.

Щоправда, те було давно, в пору його сільського дитинства — що було згадувати про нього? Але чомусь мимоволі згадалося, бо, певно, той випадок мав якусь спільність із його теперішнім станом.

Сталося це ще до колгоспів. У них був гарний буланий коник, щирий і витривалий, хіба що трохи молодий і надто рухливий. Одначе Коля Рибак ладив із ним непогано. В селі хлопчаки рано беруться за господарську роботу, в свої неповні дванадцять років Коля уже спробував помалу і косити, і орати, і боронувати. Умів уже запрягти і розпрягти, не вистачало сили хіба тільки засупонити хомут, потрібно було кликати когось із дорослих, але поволі навчився й цього. Мусив учитися, бо роботи вистачало, — батько мав три наділи землі, щоб обробити її, ніхто в їхній сім'ї не знав перепочинку ніколи.

Тоді з поля возили снопи.

Це була вже зовсім хлоп'яча справа. Весь день Коля трясся в порожньому тряскому возі через поле, зате відтіля, сидячи на високому возі зі снопами, поважно їхав у село на свій тік. Дорога була знайома, вивчена до найменших дрібниць. Він знав напам'ять, де треба повернути трохи вбік, де їхати по колії, як оминути глибоку з водою вибоїну в лузі. Найнебезпечнішим місцем була Капцова гора — косогір, спуск і вузький ярок над урвищем. Але й там Коля справлявся непогано, віз тільки-но хилився, коник тримав, хоча хомут іноді насувався на його голову до самих вух. Усе обходилося добре. Того разу батько підібрав останні бабки в кінці ниви і, мабуть, поклав на віз трохи забагато — ледь вистачило вірьовки, щоб ушнурувати воза. До нього на самий верх злізла ще семилітня сестричка Маня і сусідська дівчинка Люба. Сусіди, Михайло з дружиною, теж скінчили роботу і пішли додому.

Всю дорогу вони тихо їхали, перевалюючись на високому возі. Коля, як завжди, непогано правив конем. Перетнули Капцову гору, дорога пішла у вибалок. І тоді щось у збруї тріснуло, кінь не витримав, віз жахливо піднявся одним боком і став хилитися направо. Коля зиркнув униз і зсунувся додолу.