Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Мія-но кімі була дочкою принца й отримала виховання відповідно до свого становища, і таких, як вона, було досить багато. Тому його дивувало інше — як у гірській глушині, у бідній оселі відлюдника виросли дві такі прекрасні особи без жодних вад. І якою ж знаменною стала для нього зустріч з їхньою молодшою сестрою, яку він колись засуджував за сердечну непостійність! З будь-якого найменшого приводу думки Каору знову і знову повертали до родини Восьмого принца. Яка дивна, жорстока доля пов’язала його з ним! Одного вечора Каору сидів у задумі, а перед ним кружляли у повітрі мушки-одноденки. Як завжди бувало, наче сам собою склався вірш:

«Хоч бачу, що вони ось тут,

Але рукою доторкнутися не можу.

А через мить кудись зникають

Ці мушки-одноденки,

Наче їх ніколи й не було...

“То є, а то нема”{326}».

Письмові вправи

Головні персонажі:

Монах Содзу, настоятель монастиря в Йокаві

Стара монахиня з Оно, 80 років, мати Содзу

Молодша монахиня з Оно, 50 років, сестра Содзу

Укіфуне, молода жінка, 22—23 роки, побічна дочка Восьмого принца

Цюдзьо, зять молодшої монахині з Оно

Перша принцеса, дочка імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, старша сестра принца Ніоу (Хьобукьо)

Імператриця Акасі, 46—47 років, дочка Ґендзі, дружина імператора Кіндзьо

Косайсьо, служниця Першої принцеси

Каору, Дайсьо, 27—28 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі )

Принц Ніоу, Хьобукьо, 28—29 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

У той час жив в Йокаві, поблизу священної гори Хіей, якийсь поважний монах Содзу. Його матері було вже понад вісімдесят років, а молодшій дочці недавно виповнилося п’ятдесят. І от одного разу жінки вирішили піти на прощу в Хацусе, щоб віддячити богині милосердя Каннон за сповнення свого давнього прохання. Содзу послав з ними Адзарі, свого найвідданішого учня, якому найбільше довіряв. Відслуживши відповідні молебні та подарувавши храму сувої з сутрами і зображеннями будд, прочани рушили в зворотну дорогу, але як тільки перевалили через гору Нарадзака, старій монахині стало погано. «Хіба зможе вона подолати дорогу, яку залишилося пройти?» — занепокоїлись її супутники, а оскільки неподалік, в Удзі, жив їхній давній знайомий, то було вирішено зупинитися у нього хоча б на один день. Однак стан монахині не поліпшувався, і Адзарі повідомив про це в Йокаву.

Злякавшись, що його мати помре в дорозі, монах Содзу поспішив в Удзі всупереч обітниці, яку колись дав, не залишати гірського монастиря до кінця року. Хоча мати не була такого віку, щоб особливо за неї переживати, але Содзу постарався зцілити хвору. Зібравши в будинку найдосвідченіших у лікуванні учнів, він звелів їм читати молитви і вимовляти заклинання, та й сам ні на мить не відходив від матері. Побачивши, що відбувається, господар будинку вельми стривожився: «Я саме зараз пощуся, збираючись на прощу на священну вершину Мітаке, а ваша старенька мати, як на біду, тяжко занедужала». Він побоювався, що всі його дотеперішні зусилля через осквернення внаслідок смерті монахині виявляться даремними.

Зваживши на це й на тісноту в будинку, Содзу вирішив переправити матір додому, але, на жаль, саме той напрямок бог Накаґамі{327} закрив для проїзду. На щастя, Содзу згадав, що десь поруч є стара садиба, відома під назвою Удзі-но ін, яка колись належала покійному імператорові Судзаку, і що він знайомий з її управителем. Недовго вагаючись, Содзу послав туди гінця з проханням прийняти їх на день чи два. Невдовзі гонець повернувся зі звісткою, що сім’я управителя ще вчора вирушила в Хацусе, і привів із собою вельми непривабливого на вигляд старого, якого залишили стерегти садибу.

«Якщо ви готові зупинитися в садибі Удзі-но ін, то не зволікайте, — сказав сторож. — Головний будинок повністю для ваших послуг. У ньому часто живуть прочани».

«От і добре! — зрадів Содзу. — Я думаю, що там досить тихо тепер, хоча це й імператорська садиба». І він послав туди людину з дорученням оглянути будинок. Старий сторож, який не вперше приймав на нічліг прочан, швидко приготував усе потрібне. Першим переїхав Содзу. В садибі панувало таке запустіння, що він аж злякався, і, покликавши монахів, звелів їм читати сутри.

Адзарі, який супроводжував жінок в Хацусе, і ще один учень Содзу разом з декількома нижчими за званням монахами, яким було доручено нести запалені смолоскипи, обійшли будинок й опинилися у віддаленій від нього частині саду. «Яка страшна місцина!» — думали вони, боязко вдивляючись у темний гай чи то просто у купу дерев, під якими раптом помітили щось біле.

«Що там таке?» — зупинившись, спитав Адзарі. Попросивши піднести смолоскип ближче, він придивився пильніше і помітив, що під деревом начебто хтось сидить.

«Напевне, це лисиця-перевертень! — сказав, підійшовши, один з монахів. — От мерзенна! Та ми тебе зараз виведемо на чисту воду!»

«Обережніше, не підходьте! Від таких перевертнів всього можна сподіватися», — заявив інший монах і, склавши пальці в мудру{328}, здатну прогнати всяку нечисть, спрямував погляд на невідому істоту. Якби в Адзарі на голові був хоч один волос, то і він встав би дибки від страху. А тим часом монахи зі смолоскипами, сміливо наблизившись до дерева, почали розглядати незнайому істоту — жінку з блискучим довгим волоссям, яка сиділа, притулившись до величезного дерева, й гірко плакала.

«От диво! Може, показати все це панові Содзу?» — сказав один монах, а інший додав: «Справді якась чудасія...» Зрештою один із них пішов до Содзу і доповів, що сталося.

«Я здавна чув, що лисиці можуть перетворюватися на людей, але сам я ніколи не бачив нічого подібного», — сказав Содзу і поспішно спустився в сад.

До приїзду монахині всі слуги, хто на щось був здатний, зібравшись у службових приміщеннях, закінчували останні приготування, і всередині було тихо. Супроводжуваний кількома монахами, Содзу підійшов до дерева і втупив пильний погляд у дивну істоту, але вона й тоді не змінила свого вигляду.

Не знаючи, що й гадати, Содзу все дивився і дивився, а ніч тим часом наближалася до кінця. «Швидше б світало, — подумав він. — Тоді і стане ясно, людина це чи перевертень». Складаючи пальці у відповідні мудрі, він промовляв істинні заклинання і врешті-решт змушений був визнати: «Усе-таки це людина. У всякому разі я не бачу, що це злий дух. Підійдіть і розпитайте її. Може, її кинули тут мертвою, а вона ожила».

«Але чому її кинули мертвою у цій садибі? Якщо вона людина, значить, її заманив сюди якийсь лис або дух дерева. Так чи інакше, все це не на добре. Хіба можна перевозити хвору в таке осквернене місце?» — допитувався Адзарі й покликав старого сторожа, і всі здригнулися від жаху, почувши, як відлуння його голосу покотилося в горах.

Підійшов сторож у шапці, якось дивно зсунутій на потилицю. «А чи не може жити десь поблизу молода жінка? Ось подивіться, що ми виявили...» — запитали його.

«Усе це